23.01.2018
В закладки   Надрукувати   Написати листа  
Головна
Історія
РНР в Україні
Галерея
Література
Наші молитви
Бюлетні
Теми зустрічей
Статут
Статті
Новини
Лінки
Головна
 
 
Подібні матеріали
Зошит №2 Заклик до життя в дусі блаженств Версія для друку Відіслати на e-mail
Рейтинг: / 2
ГіршеКраще 
Написав Administrator   
01.09.2010
 Прагнучи однак показати правдиве обличчя "вбогих духом",  треба пам'ятати, що ці люди мали повну релігійну свідомість своєї вбогості, та що постійно відчували потребу Божої допомоги. Не виявляючи в найменшій мірі оманливої, притаманної фарисеям, самодостатності людини, що цілковито покладається на свою власну праведність, ці вбогі розділяли покору зі знаним з притчі митарем (Лк 18,9-14). Завдяки своєму переконанню про нікчемність та слабкість, вбогі уподібнюються до дітей і так як до дітей, до них також належить Царство Боже (пор. Лк 18,15; Мт 19,13-24)".
До Нової Євангелізації       
ЗАКЛИК ДО ЖИТТЯВ ДУСІ БЛАЖЕНСТВ     
  Зошит № 2     
.     Редакційна колегія:Славомир Б`єля, о. Анджей Бучель,
       о. Тадеуш Дайчер, Яніна Міль,
      о. Ярослав Пілат, Ґражина Рухлевіч          

Видавництво

Руху Назаретських Родинв Україні            
 
 “БЛАЖЕННІ ВБОГІ ДУХОМ” (Мт 5,3)  
"Матеріальні речі це лише один з багатьох предметів християнського зречення, на яке потрібно обов'язково спромогтись, якщо хочеш бути учнем Ісуса (пор. Лк 14,26-33). Прагнучи однак показати правдиве обличчя "вбогих духом", спадкоємців колишніх "анавім" (анавім з єврейської – бідні, нужденні; рел. "бідні, жебраки Ягве" прим. перекладача), треба пам'ятати, що ці люди мали повну релігійну свідомість своєї вбогості, та що постійно відчували потребу Божої допомоги. Не виявляючи в найменшій мірі оманливої, притаманної фарисеям, самодостатності людини, що цілковито покладається на свою власну праведність, ці вбогі розділяли покору зі знаним з притчі митарем (Лк 18,9-14). Завдяки своєму переконанню про нікчемність та слабкість, вбогі уподібнюються до дітей і так як до дітей, до них також належить Царство Боже (пор. Лк 18,15; Мт 19,13-24)".    ["Словник біблійної теології”, ред. Лєон ДюФур, переклав і опрацював єп. К. Романюк, Познань-Варшава 1985, с.1000 ].               
І. “МОЛИТВА МИТАРЯ”
  "Для деяких, що були певні про себе, мовляв, вони справедливі й нізащо мали інших, він сказав цю притчу: «Два чоловіки зайшли в храм помолитись: один був фарисей, а другий – митар. Фарисей, ставши, молився так собі: “Боже, дякую тобі, що я не такий, як інші люди – грабіжники, неправедні, перелюбці, або як оцей митар. Пощу двічі на тиждень, з усіх моїх прибутків даю десятину”. А митар, ставши здалека, не смів і очей звести до неба, тільки бив себе в груди, кажучи: “Боже, змилуйся надо мною грішним!” Кажу вам: Цей повернувся виправданий до свого дому, а не той; бо кожний, хто виноситься, буде принижений, а хто принижується – вивищений»" (Лк 18,9-14).Фундаментом справжньої молитви є визнання власної грішності поєднане з вірою у велику  Божу любов до нас. Справжня молитва визволяє нас від будь-яких ілюзій, щодо того, які ми є насправді. Чому фарисей відійшов не виправданий? Перед лицем Бога нас виправдовує визнавання правди про себе і, тим самим, усвідомлення власної мізерності поєднане з упованням на Боже милосердя. Св. Лука зазначає, що притча про фарисея та митаря була скерована "до деяких, що були певні про себе, мовляв, вони справедливі й ні за що мали інших" (Лк 18,9).До таких Ісус говорить, що перед лицем Бога вони є в ситуації набагато гіршій від тієї, в якій знаходяться великі грішники.Можливо нас і дивує, чому Бог так легко виправдовує митаря, котрого громадська думка слушно вважала уособленням грішності, а"справедливий" фарисей залишається не виправданий та відходить із попередженням про "приниження".– Чому?Чи це погано, що хтось не є грабіжником, не є шахраєм, або перелюбцем, що не робить таких тяжких гріхів, які роблять митарі? Чи є чимось поганим, що хтось постить та дає десятину з прибутку? Чому фарисей відійшов не виправданий?Що спричинило у нього таке велике закриття на Боже милосердя?Ісус своєю притчею про фарисея та митаря пояснює, що навіть найтяжчі гріхи не замикають нас на Бога так сильно, як наше перебування в омані, коли не визнаємо нашої нікчемності, хизуємось тим, що ми отримали від Бога як дар, та вивищуємось з приводу цього дару над іншими.Той, хто визнає Богу свої гріхи, чи, то скоєні "думкою, мовою, вчинком, занедбанням", чи ті, від яких Бог його оберігає, хто наважується на акт каяття та віри в Боже милосердя, відходить виправданий.Якщо, визнаючи свою провину, увіруєш у Божу любов і подібно до митаря з упованням будеш просити: "Боже, змилуйся надо мною грішним! " – будеш виправданий.Над фарисеєм же, незважаючи на те, що він видається в людських очах праведним і сам за такого себе вважає, тяжіє Христове попередження про "приниження".Той, хто сам собі приписує добро, яким обдарував його Бог, буде того добра позбавлений. Обкрадав Бога з належної Йому слави,щоб будувати славу для себе Щоправда, те, що фарисей не був грабіжником, шахраєм, перелюбцем, виникало з певної форми його співпраці з Божою благодаттю, однак гордість із цього приводу й вивищення над іншими було зневажанням Бога.Він обкрадав Бога з належної Йому слави, щоб будувати славу для себе. Вивищував себе та пишався перед Богом тим, що не належало йому, а надто, з приводу Божих благодатей погорджував іншими. Фарисей не став перед Богом у правді та не визнав власної нікчемності та того, що, якби Бог його не вберіг, міг би зробити будь-який гріх. Він не визнав жодного гріха, не бачив власних гріхів занедбання, гріхів марнування та зловживання Божими благодатями. Натомість все, що було добре в його житті, приписував собі.Був несправедливий щодо Бога та тих, котрими погорджував. Хіба ж тоді в очах Христа він заслуговував на виправдання?  Так діється і з нами, коли стаючи перед Богом, визнаємо якусь пару "грішків", а цілу безодню нашої грішності оминаємо мовчанням: мовчимо про гріхи занедбання, гріхи змарнованих благодатей, та про ті гріхи, від яких Бог нас  невпинно  вберігає. Бог прагне нашого виправдання, але не назве праведним того, хто, не бажаючи визнати власної нікчемності, собі самому приписує Божі дари.В очах Божих ми є праведні настільки, наскільки визнаємо нашу грішність і довіряємо Його милосердю. 
Зглянувся на Її покору.
 Фрагменти Євангелія, що стосуються Марії, показують Її як убогу духом. У гімні "Magnifiсat" ("Величає") чуємо слова: "Бо він зглянувся на покору слугині своєї" (Лк 1,48). В  оригінальному грецькому тексті слова "зглянувся на покору" передані єврейським висловом: "подивився на низькість".Марія, стаючи перед Богом у правді, визнавала свою "низькість".Стати в правді – це визнати, що, коли не опираємось на Бога, ми здатні скоїти який завгодно гріх. Марія була вільна від будь-якого зла завдяки Божій благодаті, але також завдяки тому, що співпрацювала з благодаттю. Ця співпраця полягала передусім у Її перебуванні в правді. Вона була вільна від первородного гріха та внутрішніх спокус, але не була вільна від спокус зовнішніх, бо навіть сам Ісус був спокушуваний. Так як згрішили Адам і Єва, також могла згрішити і Марія, була бо цілковито вільна.Де криється таємниця цього найчудовнішого явища, яке будь-коли сталося на землі зі створеною істотою?- Безумовно, в Божій благодаті, але також у відповіді на благодать. Можна прийняти, що досконало покірна Марія визнавала свою здатність скоїти кожний можливий гріх. Тому що, людина насправді покірна ніколи не буде вважати, що принаймні якихось гріхів, напевно, ніколи не зробить.Бог, бачачи глибину Її покори – бачачи, з одного боку, безодню мізерності, а з другого безодню уповання, "зглянувся на покору Слугині своєї".Зберіг Її від усяких гріхів і виповнив собою.Марія стала як посудина, в котрій замешкав Бог, але ця посудина постійно визнавала свою крихкість. Вона знала, що скарб нашого обдарування Богом переховуємо "у глиняних посудинах" (2 Кор 4,7).Марія була цілковито виповнена Богом, оскільки своєю поставою перебування в правді "невпинно Його прикликувала". 

Ти є тільки посудиною

 Якщо бажаєш наслідувати ставлення Марії та бажаєш бути як Вона посудиною, яку Бог виповнює собою, мусиш бути як Вона вбогим духом.Коли ставши перед Богом, довіришся Його милосердю та визнаватимеш правду про себе, так як це вчинив митар, Бог зглянеться на твою мізерність і змилується над своїм створінням – перемінить його, освятить і виповнить собою.Однак посудина навіть тоді, коли виповнена самим Богом, не може забути, що є лише посудиною і завжди нею залишиться. Матерія посудини нашої душі тут на землі завжди буде такою, як її окреслив митар: "Боже, змилуйся надо мною грішним! ".Навіть, якби посудина була цілковито наповнена Богом, завжди залишиться лише посудиною.Ми були грішниками, є ними, і до кінця нашого земного життя ними залишимось. "Коли ми кажемо, що гріха не маємо, то ми самі себе ошукуємо, і правди в нас немає" (1 Йн 1,8). Кожний з нас, поки живе, буде грішником, якщо не стосовно гріхів, що поповнює, то в межах потенційної можливості вчинення гріхів. Навіть, коли хтось у повноті живе наукою Ісуса, то все одно залишається лише посудиною – посудиною, в якій Бог складає свій скарб благодатей."А маємо цей скарб у глиняних посудинах, щоб було видно, що велич сили є від Бога, а не від нас" (2 Кор 4,7).

 

Як молитися "молитвою митаря"

 Не буде в нас ставлення людини вбогої духом, поки не почнемо молитися так, як молився євангельський митар.Було би добре, якщо б ти кожний день розпочинав "молитвою митаря". Зранку повинен хоча б на кілька хвилин "забути", що маєш стопи та розпочати день, зігнувши коліна перед Богом. На колінах не будеш мати можливості від самого ранку поратись по дому. Твої коліна повинні тобі нагадувати про молитву та про те, що повинен молитися в поставі митаря.В тиші серця намагайся довірливо стати перед Богом та визнати свою грішність таку, яку Він дозволяє тобі побачити. Може помітиш її у зв'язку з якимось гріхом, який пригадаєш, а може у зв'язку зі спокусами, які тебе непокоять. Розпочинаючи від цього, спробуй розповісти собі всю решту стосовно твоєї грішності. Усвідомлюючи якийсь гріх, визнай перед Богом: Господи, це був лише цей гріх, але я є здатний зробити будь-який інший, якщо Ти мене від нього не вбережеш.Може легше тобі буде визнати свою гріховність, коли пригадаєш собі сім головних гріхів та десять Божих заповідей. І так, впродовж кількох хвилин, молячись молитвою митаря, пізнаєш, якою є ця посудина, із якої Бог учинив свою святиню."Молитва митаря" буде пробуджувати в тобі вдячність, що Він виповнює собою таку нікчемну посудину. Будеш часто повторювати:Господи, я не розумію Твоєї любові і того, що Ти можеш прагнути перебувати в такій марній посудині, що приходиш до когось так грішного – дякую Тобі за це.Отже, намагайся якнайчастіше ставати перед лицем Бога як  митар, передусім під час Божої Служби та в момент Причастя. Тож, коли Бог приходить до твого нутра, не можеш до Нього ставитись як лицемірний фарисей, бо тоді зневажаєш Бога. Фарисея, з огляду на його гординю, навіть Пресвяте Таїнство, попри свою чудовну міць, не може перемінити, хіба що, він отримає дієву благодать.Молися "молитвою митаря" у формі коротких звернень. В різних моментах дня намагайся хоча б на мить так подумати: Я маю лише гріхи, але Ти, Господи, любиш мене – дякую Тобі. 
Бог виявляє тобі свою любов "поцілунком"
страждання або приниження Форми прояву Божої любові можуть бути для нас незрозумілі. Адже Бог часом виявляє свою любов "поцілунком" страждання. Таким чином показує тобі своє особливе довір'я та приєднує до своєї спасенної муки.Проявом Його любові можуть бути болючі приниження та самотність.Може ним бути темрява віри, коли несподівано станеш таким внутрішньо сухим, що не зможеш викресати із себе жодного позитивного почуття, навіть на молитві; коли, попри старанні спроби бути добрим, в тебе нічого не виходить, і маєш враження, що замість того, щоб жити чимраз повніше наукою Ісуса, залишаєшся тільки карикатурою християнина.Це для тебе може бути дуже болісним, але, дякуючи власне цьому, легше відкриєш правду про себе, пізнаєш, що ти є грішник, і - усе це буде формувати у тебе поставу митаря. Це не легко й неодноразово такі незрозумілі для тебе випробування будуть викликати твій спротив, а може навіть бунт. Бунтуватиме твоє "я", та не дивуйся цьому – це також частина правди про тебе. Дивуйся краще тоді, коли не бунтуєшся, і кажи до себе: Це Бог дав мені благодать, що не бунтуюся.Так, це велика й незаслужена благодать.

 

Замаскований фарисей

 Однак трапляється, що коли отримуємо цю благодать, дуже швидко привласнюємо її собі і з позиції властивої фарисею починаємо оцінювати та повчати інших "бунтівників".Виявляється тоді добре замаскований фарисей, котрий під плащем фальшивої покори та різноманітних релігійних практик, часом вже добре відпрацьованих, спритно ховає своє правдиве обличчя.Хтось може навіть похвалить тебе, може хотітиме брати з тебе приклад, в той час, коли ти будеш фарисеєм.Тільки тоді, коли почнеш молитися "молитвою митаря", збагнеш це. Не бійся тоді побачити безодню своєї нікчемності та не утікай від того, що побачиш, бо це є об'єктивна правда про тебе. Якщо ти хотів би жити ілюзіями, тоді залишився б фарисеєм до кінця свого земного життя.

 

Маски фарисея

 "Молитвою митаря" ми повинні не лише розпочинати наш день. Було би добре, якщо б ця форма молитви нас часто супроводжувала на протязі дня, оскільки, входячи у вир подій, швидко про неї забуваємо і знову прокидається в нас повна гордині певність в собі. Починаємо одягати чимраз новіші маски:іншу для співробітників,іншу у родині,ще іншу перед сповіддю, коли маємо зустрітися з духовним наставником.Іноді, під час сповіді, пробуємо здерти якусь з масок, але трапляється так, що здираємо її тільки в якійсь частині, і то внутрішньо змагаємось з собою. Сповідник намагатиметься нам допомогти, але він не зробить цього за нас, бо мусить вшанувати нашу вільність; зрештою це не він має сповідатися, а пенітент (пенітент – від лат. poenitens – особа, що приступає до сповіді; прим. перекладача). Ця внутрішня боротьба, пов'язана із зриванням маски, може бути для нас надзвичайно важким випробуванням. Деякі багато разів терплять невдачу. Однак колись, якщо довірливо відкриються на Боже милосердя, вже без жодних людських поглядів відкриють правду про себе та з усією відвертістю визнають свою грішність.Таїнство сповіді буде тоді для них дійсним дотиком Бога.Не бійся сповіді. Пам'ятай також, що найкраща сповідь - це та, коли довірливо відкриваєш безодню своєї нікчемності. Не бійся, священик не втече, охоплений жахом при виді твоїх гріхів, а навіть якщо б і утік, Бог усе одно не перестане любити тебе. Бога не мусиш лякатися, бо Він і так знає, що ховається у твоєму нутрі, йдеться тільки про те, щоб ти захотів бути як митар, щоб, уповаючи на Боже милосердя, хотів пізнати, якою ти є посудиною. Дві безодні Щоб ти міг чимраз повніше пізнавати розміри свого зла та одночасно розміри Божої любові і щоб твоя молитва ставала чимраз більше молитвою євангельського митаря, потрібно, щоб ставав перед хрестом. Дивлячись на розіп'ятого на хресті Христа, тобі легше буде зрозуміти, якою прірвою зла є наші гріхи.Страждання Христа найповніше віддзеркалює безодню нашого зла, нашої нікчемності та гріхів, які Христос узяв на себе.Коли усвідомиш собі безодню власного зла, тоді краще помітиш виявлену у відкуплюючій Жертві безодню Божої любові.Стоячи під хрестом і адоруючи (адорувати від лат. adoratio –поклоніння; прим. перекладача) Того, Хто взяв на себе всі твої гріхи, будеш пізнавати чимраз повніше ці дві безодні – безодню твого гріха та безодню любові Бога до тебе.В міру того, як будеш чимраз частіше ставати перед хрестом, твоє відношення до Бога буде чимраз більше уподібнюватися до відношення митаря, котрий визнаючи зло своїх гріхів, увірував у безмежність Божої любові.Молитва тривання перед хрестом веде до вибуху радості, бо адоруючи хрест, чимраз повніше усвідомлюєш собі, що твоє зло, навіть якщо воно було б "безмежною безоднею", силою відкуплюючої Жертви Христа переможене та перекреслене, що ти відкуплений силою Того, любов якого до тебе не має меж.Такою молитвою можеш молитися також тоді, коли перебуваєш перед Пресвятими Дарами. В Євхаристії, у Хостії, яку ти адоруєш, прихований прославлений Христос, котрий був розіп'ятий і помер, щоб безмірність твоїх гріхів перекреслити своєю любов'ю, любов'ю аж до хреста, аж до присутності у крихті хліба.Перебування в позиції митаря, в позиції людини, котра визнає безодню власної марності та звертається до безодні Божого милосердя, не може обмежуватися лише часом, присвяченим виключно молитві. Така позиція потрібна нам в усіх сферах життя, на роботі, в домі, у спілкуванні з іншими, коли стаємо перед лицем Бога, присутнього в іншій людині. Оточуючий світ голосить про дві безодні Коли стаєш перед іншою людиною, теж можеш адорувати прихованого в ній Христа, бо кожна людина є святинею Бога: "Хіба ж не знаєте, що ваше тіло – храм Святого Духа, який живе у вас" (1 Кор 6,19). В кожній людині живе Святий Дух і живе Христос – Христос розіп'ятий та воскреслий. Коли будеш про це пам'ятати, почнеш дивитись на людей по-іншому.Бачачи в іншій людині Христа розіп'ятого, будеш пізнавати безодню свого зла, яку виявляє Христове страждання, але і безмежність любові Бога, котрий прагне жити в нас як у своїй святині.Христа, котрий виявляє нам через хрест свою найвищу любов, ти повинен також помічати в цілому створеному світі, світі тварин та природи, так як це чинив св. Франциск Асизський. В розповіді про вовка, яка необов'язково є лише легендою, говориться про те, як Франциск одразу приручив цього дуже дикого звіра, що, судячи по-людськи, здається неможливим.Св. Франциск, стаючи перед лицем Бога, котрого помічав не лише в іншій людині, але і в кожному створінні, завжди намагався адорувати Творця та дякувати Йому за всі Його діла. Визнанням правди про себе та упованням на Боже милосердя "схиляв" Творця до чудес. Коли несподівано вовк приязно подав йому лапу, він, напевно, не приписав цього своєму доброму контактові з тваринами, бо знав, що чудо – це справа Божої всемогутності.Усе, що створене, нагадує нам про Творця. Цілий світ голосить до нас про Творця, котрий в особі Божого Сина був розіп'ятий, взиваючи таким чином про безодню Божої любові. Дерева, квіти, лани, скелі та все, що тебе оточує й служить тобі, голосить про велику Божу любов до тебе. Бог постійно тебе обдаровує, не зважаючи на твою нікчемність і зло.Стаючи якнайчастіше перед лицем Христа розіп'ятого, зможеш постійно, в кожній миті дня, молитися "молитвою митаря". Тоді хрест стане в центрі твого життя і буде тебе закликати до життя в правді. Хрест, в котрому міститься правда про Бога і про людину, зробить для тебе можливим перебування в правді.Твоя "молитва митаря", молитва людини, що постійно перебуває перед лицем Розіп'ятого, справить, що почнеш жити в правді – і правда тебе визволить (пор. Йн 8,32).Покорою можемо спричинити, що Бог, якщо буде на це Його воля, почне творити чуда в нашому житті, що почне діяти навіть всупереч законам природи. Якщо станеш убогим духом і завжди будеш ставати в правді перед Богом, із вірою у Його всемогутність та любов, тоді все у твоєму житті зміниться.Почнеш користатись Божою всемогутністю.

 

Молитва митаря в часі духовної посухи

 Молитва людини вбогої духом змінюється в міру розвитку внутрішнього життя. Той, хто переживає перше навернення, коли Бог торкається його своєю любов'ю, яку він відчуває емоційно, молитиметься "молитвою митаря" без особливого зусилля. Може навіть плакатиме, побачивши свої гріхи. Цей етап однак швидко минає.Пізніше твій контакт із Богом, який ти відчував, почне чимраз частіше переплітатися зі станом духовної посухи. Таким чином інколи не матимеш жодних проблем із молитвою, а часами відчуєш, що не можеш молитися. Будеш хотіти молитися як митар, але зовсім не почуватимеш себе митарем. Насилу переконуватимеш себе, що ним є, але так насправді, не будеш переконаний, що ти є гірший від інших і негідний "навіть очей звести до неба" (Лк 18,13).Знання, щодо молитви людини вбогої духом, не буде в стані змінити твоїх відчуттів.І це правильно.Тоді помітиш у собі також певний брак доброї волі.Це Бог обдаровує тебе благодаттю доброї волі та хоче, щоб цю безцінну благодать прийняв, але ти, будучи вільним, можеш її не прийняти. Щоб могти молитися "молитвою митаря", мусиш визнати те, що твоя воля "не твоя", що вона дар, який отримав від Бога.Завдяки духовній сухості твоя молитва почне бути більш справжньою.Пізнаєш тоді та зрозумієш, що ти сам по собі не маєш нічого.Навіть не вмієш молитися.Не вмієш визнавати своїх гріхів.Не можеш стати в правді.– І це – правда про тебе.Коли буде тобі важко тривати на молитві та визнавати, що ти грішник, будеш хотіти якнайшвидше  закінчити свою молитву, пояснюючи собі самому, що довша молитва може вже стати духовними ласощами. Тоді замість, наприклад, десяти  хвилин будеш молитися коротше, укріплюючись одночасно в думці, що ти далекий від духовних ласощів – це була б перлинка до твоєї корони фарисея. Визнай, що не вмієш стати перед Богом як митар Мусиш стати в правді та визнати, що скорочуєш свою молитву, бо не вмієш, а часами також і не хочеш молитися і тобі дуже важко присвятити Богові хоч би частину свого часу. Намагайся попри те, що в собі помічаєш, щиро розмовляти з Ісусом. Скажи Йому: Ти бачиш, Господи, що я не здатний молитися, що я не подібний до митаря, розкаяного і довіряючого, який кається й довіряє Твоєму милосердю. Щомиті помічаю, що мої думки далеко від Тебе. Однак вірю, що Ти мене не відкинеш, що для Тебе важливі також і мої невдалі зусилля.Дуже важливі твої зусилля, щоб постійно вертатися до постави митаря. Коли, в щоденному житті доведеться тобі стати перед лицем Христа присутнього в іншій людині, також із певністю забудеш, хто ти є – але, то нічого.Забуваєш, тому що ти грішник. Проте не дратуй себе цим. Визнай, що так є і тим палкіше дякуй Богові за Його любов до тебе, за те, що Він наповнює собою марну посудину, що, незважаючи на свою грішність, ти - святиня Бога, в якій Він хоче жити.Тривати в поставі митаря нелегко. Це вимагає визнання своєї гріховності в різних обставинах щоденного життя. Вимагає постійного зусилля волі, оскільки емоційно не будеш відчувати себе митарем.Проте ти маєш погоджуватись і приймати цю правду на свій рахунок у сфері волі. Саме це – найголовніше зусилля твоєї волі, навіть якщо нічого не будеш відчувати.Не мусиш відчувати; якщо хтось заливається сльозами, тому, що емоційно відчув свою гріховність, то так у дійсності він міг помітити в собі лише якусь деталь, якусь подробицю своєї гріховності і визнати може тільки незначну її частину. Зворушення могло підсилити його ілюзію щодо пізнання правди про себе. Він міг бути переконаний, що його молитва була дійсно молитвою митаря.Натомість ти маєш визнати, що не здатний бути перед лицем Бога як митар. Важливо щоб не боявся стати в правді.Не бійся говорити Богові про свою нікчемність з усією щирістю – таким чином покажеш йому своє довір'я.Тоді пізнаєш внутрішній спокій і радість, відчуєш вільність серця і почнеш бути щасливим – адже життя в правді веде до цього.В митареві бачимо прийняття незнання щодо свого виправдання.Це фарисей як перед молитвою, так і після – хоч відійшов невиправданий – "був упевнений, що є праведний".Коли після молитви ми мали б переконання, що це була правдива "молитва митаря", що ми були скрушені нашою гріховністю, був би то знак стану задоволеного собою фарисея.Не обманюймо самих себе – завжди в якісь мірі залишаємось фарисеями. Навіть, якщо визнаємо перед Богом пізнану нами гріховність, буде це визнання лише незначного уламка об'єктивної правди. На землі напевно ніколи не будемо здатними стати в повноті правди перед Господом. Завжди це буде видимість лише якоїсь її частини.Святі теж пізнавали правду про себе поступово і не можемо бути певними, чи вже на землі знали її до кінця. Правдоподібно що ні, бо лише в небі станемо перед Богом у цілій правді – обличчям в обличчя. "Тепер ми бачимо, як у дзеркалі, неясно; тоді ж – обличчям в обличчя. Тепер я спізнаю недосконало, а тоді спізнаю так, як і я спізнаний" (1 Кор 13,12).Не обманюймося, що, будь-коли тут на землі пізнаємо цілу правду. Бажаймо того і гаряче просімо тієї великої ласки, але не буде помилкою, якщо завжди будемо переконані, що пізнаємо лише мізерну її частку.Нашу молитву повинно супроводжувати постійне усвідомлення браку перебування перед Богом у правді та переконання, що ми як фарисей, якщо і пізнаємо свою нікчемність та гріховність, то лише в малому степені.Цього парадокса, що безодня нікчемності та гріховності може бути виповнена безоднею любові, ніколи тут на землі до кінця не зрозуміємо.Наше відкриття цієї правди повинно супроводжуватися здивуванням – здивуванням шаленством Божої любові до нас, котрі є безоднею нікчемності та гріховності. Почуття, що черпаєш воду склянкою без дна Змагання із собою, із власними слабкостями може нагадувати нам працю людини, що намагається зачерпнути води склянкою без дна. Така людина може повторювати своє намагання нескінченно багато разів без жодного успіху. Подібно і ти на початку не будеш бачити жодного поступу. Може будеш злоститися на самого себе і знеохочений скажеш: Це неможливо – бути до кінця вірним Богові.І це буде правда, бо дійсно неможливо бути Йому вірним лише з власних сил.Ти одначе мусиш намагатися, мусиш боротися.І прийде день, коли ти здивований помітиш, що вода зі склянки без дна не виливається.Це буде момент, коли Бог почне чинити чуда у твоєму житті. Але поки це станеться, мусиш не лише теоретично утвердитися, що сам по собі не здатний до жодного надприродного добра, але, по якійсь із спроб, зачерпнути воду склянкою без дна, дійсно досвідчити і визнати ту правду.Тоді Бог змилується над тобою. Було б, однак, дуже зле, якби після такого особливого втручання Бога у твоє внутрішнє життя сказав би собі: Тепер я добрий. Довго те тривало, але тепер я добрий батько, добра мама, добрий працівник, також мої сповіді є щораз ліпші.Мусів би почати все спочатку, аж поки досвідчив би черговий раз, що сам по собі не здатний до надприродного добра.Єдине, що маєш робити – докладати зусиль, щоб жити Євангелієм, робити все можливе аж поки Бог у певному моменті вчинить чудо.Так було зі св. Терезою від Дитятка Ісуса. Вона теж мучилася власною слабкістю багато років.І врешті Бог учинив чудо – почала жити в повноті наукою Ісуса.Знала, однак, що завдячує тим Богові, Його милосердю.Так довго муситимеш змагатися із собою, поки, нарешті, дійсно завдяки особливому Божому втручанню станеш як митар. Тоді Бог учинить, що будеш дійсно добрим батьком, доброю мамою, добрим християнином – із Божого милосердя.Треба, щоб увірував, що колись Бог зробить чудо з усього, чого ти не потрафиш. Він у тобі сам звершить.      

     
ІІ. ЗГЛЯНУВСЯ НА ПОКОРУ “РАБИНІ” СВОЄЇ
  Св. Павло пише: "Як же сповнився час, Бог послав свого Сина, що народився від жінки, народився під законом, щоб викупити тих, які під законом, щоб ми прийняли усиновлення. А що ви сини, Бог послав у ваші серця Духа Сина свого, який взиває Авва, Отче. Тому ти вже не раб, а син; а коли син, то спадкоємець завдяки Богові" (Гал 4,4-7).Силою Христової Жертви отримуємо Боже усиновлення і як діти стаємо спадкоємцями всього, що належить нашому Отцю.Навіть поверхова свідомість надзвичайного змісту цих слів викликає в нас подив і зобов'язує до відповіді на таку запаморочливу перспективу нашого покликання. Відповідь Марії Коли замислюємося, як нам найкраще співпрацювати з уділеною нам благодаттю Божого синівства, було би добре, як би ми скеровували нашу увагу на Ту, котра відповіла на неї найповніше.Погляньмо, яку поставу приймає Марія перед провіщеним Їй покликанням. Вона відповідає Ангелові: "Ось я Господня слугиня: нехай зо мною станеться по Твоєму слову!" (Лк 1,38). У коментарі до цього фрагменту Євангелія читаємо: "Грецький текст говорить нам про Господню рабиню, а отже, про особу, котра в руках свого власника є річчю, що не має жодних прав ані свободи, і для котрої воля Господа є Її волею і вона цю волю завжди хоче виконувати" (Святе Письмо Старого і Нового Завіту, Познань 1987, с.151).Марія говорить Богові: Хочу бути Твоєю рабинею.Як узгодити цю "суперечність" між твердженням св. Павла: "ти вже не раб, а син" (Гал 4,7) із відповіддю Марії?– Визнання Марії це не визнання раба, але дитини, яка довірливо здається на Отця. Стоячи перед лицем нескінченної любові Бога, що приходить, перед лицем найбільш запаморочливого покликання, Вона віддає ціле своє життя в Його руки.Великодушність Бога зустрічається тут із найбільш правильною відповіддю людини, відповіддю, яка є наче визнанням: Ти, котрий у Своєму Сині віддаєш себе мені, прийми моє, безмежне уповання на Тебе; зроби зі мною все, що задумав. Віддаю Тобі себе і свою волю, бо вірю, що Твоя воля є виразом безмежної любові. Хочу, щоб Ти міг здійснити в мені те, до чого мене кличеш.

 Та, котра хотіла бути "рабинею" Господньою Богоматір називає себе "рабинею". Віддає Богові свою свободу, не хоче мати в стосунку до Нього жодних прав. В цьому виявляється Її духовна вбогість та Її власне визначення: Перед Твоєю, Господи, безмежною величчю я – "глиняна посудина". Марія, хоча отримує найбільші, такі, що перевищують нашу уяву, благодаті залишається глибоко переконаною, що є тільки "глиняною посудиною". У відповідь на благодать особливого обрання хоче бути останньою, хоче зникнути. Марія є першою, тому що є "рабинею Господньою", та в думці про себе остання. Її стан духовної вбогості розкривається не лише підчас Благовіщення, але і в інших, показаних у Євангелії, подіях. Коли Син Божий приходить на світ в умовах  негідних для людини, Вона з цілковитою покорою приймає все, що Її спіткало. В кожній ситуації Вона покірна Божій волі, тому, що, будучи "рабинею Господньою", не пред’являє ні на що жодних прав. Царювати значить служити Та, котра звеличена Богом понад усі створіння і покликана Ним бути Царицею неба й землі, царює, служачи.Можемо запитати, чому Бог вивищив Марію аж до такої великої гідності?– "Бог зглянувся на покору слугині своєї" (Лк 1,48 ).Бог піднімає угору смиренних. Найдосконалішим образом ствердження: "царювати означає служити" ("Ангел Господній" із папою Іваном Павлом II, 23.08.1981), є життя Сина Божого, а серед людей – взірець життя Марії.Марія царює завдяки свідомому вибору буття "рабинею Господньою". Вона має лише одне прагнення – виконати волю Того, котрий є для Неї всім. Своїм ставленням постійно повторює Богові – "fiat" (з лат. – "нехай так станеться"), приймає кожну форму прояву Божої волі як найцінніший дар. Так проходить шлях життя Та, котра є першою серед усіх сотворінь.Марія ні в чому не шукає себе. Цілим своїм життям служить, хоча, як Мати Божого Сина, буде покликана царювати над усім створінням.У Назареті Її вважали звичайною жінкою та матір'ю. Як дружина теслі Вона не займала жодного визначного місця у суспільній ієрархії.Та, котра є Богоматір’ю, зникає у натовпі пересічних людей. Для себе не прагне нічого. Цілим своїм ставленням стверджує: Я - "рабиня Господня", мені ніщо не належить. Очікую лише того, що постає з Божої волі.Царювання Марії незмінно виявляється в служінні. Вона хоче бути непомітною, хоче зникнути – щоб люди скеровували свій погляд на Того, котрий єдиний і найважливіший. Ніколи не заслоняла Бога В період прилюдної діяльності Христа Марія залишається цілковито у тіні Сина та надалі живе своїм "fiat". Живе в укритті, щоб не заслоняти Ісуса. Залишається непомітною навіть у своєму співстражданні із Сином, коли стоячи під хрестом, повністю єднається з Ним.Церква проголошує, що єдиний наш відкупитель – Христос. Однак, з огляду на надзвичайну місію та ставлення Марії, на Її особливе співстраждання із Сином, дехто зі святих, між іншими св. Максимільян, приписує Тій, що прагнула бути лише "рабинею Господньою", титул Співвідкупительки (див. М.М.Кольбе, Вибрані твори, Варшава 1973, с.584).Після Вознесіння Господнього, Марія служить Церкві, що утворюється, товаришує їй у найважливіших подіях, разом із нею переживає Зіслання Святого Духа. Проте Вона продовжує жити в тіні встановленої Христом ієрархії Церкви, в тіні Апостолів. Вони у свою чергу шанують Її особливе прагнення залишатися прихованою.Цим своїм ставленням Вона постійно вказує на Христа, єдиного Відкупителя. Прагни залишитися прихованим В кожному з нас мусить бути прагнення залишитися прихованим та непомітним.Якщо хочеш наслідувати Марію, твоє життя, твоя звичайна, сіра буденність також мусить бути служінням, в залежності від покликання, від праці, яку виконуєш та умов, в яких тобі випало жити.Дивлячись на Марію, намагайся якнайчастіше говорити Богові: О, моя Любове, зроби зі мною все, що хочеш зробити , так як із річчю, яка не має жодних прав ані свободи. Ти робиш мене вільним і визнаєш сином, а я у відповідь на виявлену мені любов хочу бути Твоїм рабом. Дозволь мені ним бути, бо Ти Господи, знаєш, що я все змарную, що я не скористаюся дарованою мені свободою, моїм синівством та дитинством. Готовність передати своє служіння іншим Коли ти виконуєш якусь значну функцію у виробничому або суспільному житті, теж повинен намагатися, наскільки це можливо, "зникнути".Потрібно, щоб ти служив так, аби кожної миті хтось інший міг зайняти твоє місце.Ти мусиш передусім не заслоняти собою Бога.А це буде можливо тільки тоді, коли станеш убогим духом та захочеш бути слугою-рабом Христа; коли в розмові з Ним часто повторюватимеш: Господи, я хочу виконувати довірену мені функцію якнайкраще, але коли б Твоєю волею було те, щоб її виконував хтось інший – то добре, нехай так буде.Виконуючи яку-небудь функцію, маєш бути постійно готовим, щоб згідно з Божою волею передати своє служіння іншим. Адже ніхто з нас не безсмертний. Отож, якщо будь-якого дня можемо вмерти, то і наше служіння теж у будь-яку мить може закінчитися. Тому важливо піднімати авторитет інших – аби Бог міг ними послуговуватися, аби вони приймали на себе наші тимчасові функції.Без такого підходу важко уявити собі розвиток духовного життя.Пробуй жити цією миттю, так, наче твоє життя мало б незабаром скінчитися. Звісно, без занепокоєння, бо все в руках Бога.Така позиція – це вияв твоєї згоди з тим, що ти - "глиняна посудина", яка сама по собі дуже крихка і нічого не може.                 Чи може бути вона незамінною?                                                    Чи Бог не може послужитися іншою "посудиною"? Неволя прив’язання до функцій, що виконуємо Надмірне прив'язання до виконуваних функцій, є суттєвою перешкодою у прямуванні до святості. Функція, яку виконуєш, прив’язавшись до неї, без готовності передати її комусь іншому, може унеможливити тобі освячення.Прив'язаність до позиції, яку займаєш, є формою поневолення.Не прагни бути незамінним і визнай себе "глиняною посудиною". Ця правда перед Богом визволить тебе. Тоді Бог стане для тебе першим і найважливішим. Відтоді твоїм прагненням буде безупинне звертання уваги на Нього, зрозумієш, що "посудина" неважлива – важливий Той, котрий нею послуговується.Якщо сьогодні Бог діє через тебе, це не  означає, що завтра не вибере когось іншого. А може власне хоче послужитися кимсь іншим, а ти через свою прив'язаність до місця, яке займаєш, не дозволяєш Йому вільно діяти.Також коли ти хотів би, хоча б потихеньку, "керувати" кимсь, хто прийняв твою функцію, свідчило би це про те, що не хочеш бути слугою Христа і вважаєш себе за "посудину із золота", без якої інші не можуть обійтися.Убогий духом - той, хто визнає правду, - вільний, бо правда визволяє. Така людина також не боїться, що помре; якась важлива справа її життя залишиться незавершеною, бо, визнаючи свій статус "глиняної посудини", не відчуває себе незамінним.Прагни виконувати свою функцію, якщо така Божа воля, але одночасно будь готовий відмовитись від неї якнайшвидше – в ту мить, в яку цього захоче Бог.Батьки, у процесі виховання дітей, повинні, передусім, старатися звертати їхню увагу на Бога. Звичайно, вони мають турбуватися про дітей, не можуть їх лишати без необхідної опіки. Однак у якийсь момент, коли діти вже починають йти власним шляхом, батьки мусять у якійсь мірі "зникнути" – щоб діти могли більше опиратися на самому Господові, щоб у Ньому почали знаходити усе. Не питай – чому? Якщо хочеш бути слугою Христа, то він може ставитись до тебе по-різному: одного разу можеш отримати "легкі" благодаті, а іншим - "важкі".Господь не мусить своєму підданому тлумачити, чому дає йому "цукерки", ані – чому годує його чимось "гірким". Слуга Того, хто є Любов'ю, не буде питати – чому?Якщо віриш, що все, що робить Бог,  це прояв Його любові, то не очікуй якихось особливих роз'яснень, не аналізуй, чому одного разу тебе особливо вирізнили, а іншим ти був позбавлений усього. Такий підхід дозволить тобі прийняти свою дорогу до Бога, бо стежки, якими прямуємо до Нього, різні і часто незрозумілі для нас. "Які незбагненні його постанови і недослідимі його дороги" (Рим 11,33).Може в нашому житті трапляється так, що хочемо звільнитися від якоїсь шкідливої звички, але постійно їй піддаємося. Приймаємо гарні рішення, але знову падаємо. Винуватимо себе з жалем у Таїнстві Каяття і знову вперто грішимо.Якщо станеш перед Богом як слуга, тобі буде легше зрозуміти сенс такого шляху. Тоді собі скажеш: Напевно, я такий гордовитий, що мушу через гріх пізнавати своє зло. Це напевно, через мою пиху Бог мусить так мене випробовувати. І хоча Він не хоче, щоби ти падав і цим самим ранив Його, та допускає, щоб ціною Його страждання ти навертався.        
ІІІ.   ПРИЙНЯТТЯ  ВЛАСНИХ  ПАДІНЬ
  Слуга Христа не дивується з того, що падає, йому також легше визнати, що його стежка до Бога може бути безустанним вставанням.Не засмучуйся, що знову впав. Мусиш зараз якнайшвидше підвестися."Праведний сім раз упаде й знову встане" (Прип 24,16).Маєш постійно, після кожного падіння вставати, бо ти син і спадкоємець Бога.Твоє право на Боже синівство відкуплене смертю Христа на хресті, тому не знеохочуйся, навіть коли чимраз більше пізнаєш свою грішність.Поки борешся з гріхом, не втрачаєш своєї спадщини.Найгіршою є відмова.Зі своєю слабкістю мусиш боротися не лише в ситуації, коли піддаєшся поганій звичці, що провадить до тяжких гріхів. Бог закликає тебе також до боротьби з повсякденними гріхами та невірностями.На вищих же етапах внутрішнього життя, коли вже будеш уникати кожного свідомого та добровільного гріха, повинен із покорою прийняти пізнання чимраз повнішої правди про свою грішність і увірувати, що Бог, хоч відкидає всіляке зло, тебе самого не відкидає, бо є Любов'ю.Як слуга Христа не знеохочуйся, навіть якби до кінця життя не бачив ефектів свого переборювання гріха та слабкості.Свята Тереза від Дитятка Ісус, звертаючись до своєї рідної сестри Целіни, говорить: "Принеси в жертву Господу Богу те, що ніколи не будеш збирати плодів, це означає, що ціле життя відчуватимеш відразу до страждання, до приниження, що побачиш, як усі плоди твоїх добрих прагнень і твоєї доброї волі марно падають на землю. Господь влаштує так, що в мить твоєї смерті, як оком змигнути, на дереві твоєї душі дозріють прекрасні плоди". (Твори, т. 1, с. 252).Наслідуючи пораду Святої, пожертвуй Богові плоди своєї боротьби. Адже борешся передусім з огляду на Того, Кого ранить твій гріх, а не заради того, щоб пишатися плодами перемоги. Бажай, щоби Бог, приховуючи від тебе плоди твоїх перемог, очищав тебе від гордині. Коли будеш чимраз краще пізнавати правду про свою грішність, не відмовляйся від боротьби та від того, щоб підводитись з падінь, бо це є твоє невпинне повернення до права й привілею бути сином.Може запитуєш себе: Чи не краще було би жити так, щоб не грішити?Безсумнівно, так було би найкраще.                              Переконуємося однак, що людська природа дуже слабка, і бачимо, що наша гординя живиться почуттям "досконалості", що добре ілюструють дві євангелічні постаті – багатий юнак і митар Закхей. Занадто “досконалий”, щоб піти за Христом Багатий юнак, людина майже досконала, якось прибіг до Ісуса, "упав перед ним навколішки й почав Його питати: «Учителю благий, що мені робити, щоб успадкувати життя  вічне? ». «Чого називаєш мене благим?» – сказав Ісус до нього. «Ніхто не благий, окрім одного Бога. Заповіді знаєш: Не вбивай, не перелюбствуй, не кради, не свідкуй неправдиво, не кривдь, шануй твого батька та матір і люби ближнього твого, як себе самого». Він же у відповідь мовив до нього: «Учителю, я вже те дотримував змалку». Тоді Ісус, поглянувши на нього, вподобав його і сказав йому: «Одного тобі бракує: піди, продай, що маєш, дай бідним, то й будеш мати скарб на небі. Тоді прийди і, взявши хрест, іди за мною». Той же, зажурений тим словом, відійшов геть засмучений, – мав бо великі багатства". (Мк 10,17-22; Мт 19,19). Багатий юнак упав на коліна перед Ісусом, поставив йому найбільш істотне запитання: "що мені робити, щоб успадкувати життя вічне?" Той факт, що він упав на коліна і назвав Христа благим, свідчить, що Ісус був для нього особливим авторитетом, кимсь великим та важливим.Коли після того, як Ісус указав на заповіді, багатий юнак підтверджує, що дотримується їх, Ісус не заперечує, навпаки, дивиться на нього з любов'ю, а далі закликає, щоб для отримання скарбу на небі продав усе, що має, і роздав бідним, а відтак повернувся та пішов за Ним.Погляд із любов'ю та, висловлений потім, заклик Христа вказують на запрошення багатого юнака до особливого з’єднання з Богом.А як ця "досконала" молода людина відповіла на цей особливий погляд Христа і на висловлене Ним прагнення, щоб роздав своє майно вбогим, а тоді пішов за Ним?Євангеліст Марко говорить, що "зажурений тим словом, відійшов геть засмучений".Чи у відповідь на повний любові погляд Бога можна зажуритися?– Цей "досконалий" юнак показав, що можна.                                 Він був занадто "досконалий" і занадто багатий не лише в сенсі матеріальному, але більше; як можна припустити, в сенсі духовному. Напевно, почувався господарем і власником духовних благ, які на його думку робили його кимсь великим, натомість при зіткненні із закликом Христа виявилося, що не здатний на нього відповісти. Ще й тому відійшов засмучений.Не мав він позиції Марії, котра, прагнучи бути "рабинею" Любові, не привласнює собі нічого і таким чином найповніше відповідає на скерований на Неї погляд із любов'ю.Тільки раб досконало розуміє, що все має з милості. Навіть коли порядкує великим майном, не вважає себе господарем. Знає, що це майно не належить йому, що будь-якої миті може бути його позбавлений. І так є з кожним із нас. Будь-якої миті можемо все втратити.Якби з приводу дотримання заповідей ти став би гордовитим, а через це так, як той євангелічний юнак, закритим на благодаті, то, мабуть, краще - для твоєї покори - навіть падати, попри те, що це ранить Ісуса.Тоді, бачачи своє зло, ти мав би більший шанс для навернення.Мусиш боронитися від духовного багатства, бо воно може допровадити тебе до відкинення Божої любові. Закхей – грішний, але “шалений” Друга євангелічна постать – митар Закхей, колабораціоніст і "шеф злодіїв", є абсолютною протилежністю досконалості.Він теж, як пише св. Лука, "бажав бачити Ісуса, хто Він такий, але не міг із-за народу, бо був малого зросту. Побіг він наперед, виліз на сикомор, щоб подивитися на нього, бо Ісус мав проходити тудою. Прийшовши на те місце, Ісус глянув угору і сказав до нього: «Закхею, притьмом злізай, бо я сьогодні маю бути в твоїм домі». І зліз той швидко і прийняв його радо. Усі, бачивши те, заходилися нарікати та й казали: «До чоловіка грішника зайшов у гостину». А Закхей устав і до Господа промовив: «Господи, ось половину майна свого даю вбогим, а коли чимось когось і покривдив, поверну вчетверо». Ісус сказав до нього: «Сьогодні на цей дім зійшло спасіння, бо й він син Авраама, Син бо Чоловічий прийшов шукати і спасти те, що загинуло»" (Лк 19,3-10). Закхей був головою над митарями і, напевно, багато років обкрадав, кого тільки міг. Тяжко грішив і своїми гріхами був просто поневолений.Коли, однак, довідався про наближення Ісуса, повівся як євангелічне дитя. Виліз на дерево та, не звертаючи уваги на комічність ситуації, у якій опинився, очікував, хоча несвідомо, на проходження Бога.Мешканці Єрихона, не зважаючи на те, що був він людиною дуже багатою, найвірогідніше не шанували його. Отже отримали вони чудову нагоду, щоб йому це продемонструвати, щоб висміяти того, хто їх обкрадав. Певно, дивлячись на нього, насміхалися. Може дехто думав собі: Адже Ісусові як пророкові відомо, ким він є. Безсумнівно не захоче навіть глянути на це дерево. Чи пророк із Назарету звертатиме увагу на такого грішника?Але Христос, проходячи не лише, помічає його, але починає з ним діалог і промовляє вражаючі слова: "Закхею, притьмом злізай, бо я сьогодні маю бути в твоїм домі".Христос стверджує, що мусить затриматись в домі цього великого грішника.Що спричинило, що Ісус визнав себе змушеним прийти до його дому?– Із певністю, ця його позиція євангелічної дитини, котра здатна бути шаленою у своїй довірі.Закхей, свідомий власної грішності, визнавав свою нікчемність і зізнавався у вчинених гріхах, але одночасно багато очікував від Ісуса.А коли побачив любов Бога, "зшаленів" від радості.Той, котрий усе життя накопичував, принагідно обкрадаючи інших, аби тільки примножити свої багатства, у відповідь на даровану йому любов хоче довести себе до зубожіння, хоча Ісус зовсім цього від нього прямо не вимагав.Закхей марнотратить своє майно. Половину добра обіцяє роздати вбогим, а тим, котрих обікрав, зобов'язується повернути вчетверо. Якщо багато крав, а зараз постановив учетверо повернути усім, котрих скривдив, то міг із багатія перетворитися на жебрака. Однак при зустрічі з Божою любов'ю – усе це виявилося для нього незначним.При зустрічі з Богом він спромігся на шаленство віри.На таку діаметральну зміну його позиції вплинув той факт, що він - грішник, міг приймати в себе в гостях того, хто обдарував його правдивою любов’ю, того, хто по суті - сама Любов. Це викликало в нього прагнення стати чистим та якнайповніше відповісти на особливу любов, якої досвідчив. Зрозумів, що саме відшкодування кривди ще не буде належною відповіддю, тому хоче втратити усе, що можливо. Хоче з любові до Бога зректися того, чому присвятив своє дотеперішнє життя; усе, що перед зустріччю з Христом любив і цінував.Можна припустити, що розтративши все, що мав, Закхей став жебраком, але завдяки такій його позиції Христос міг збагатити його найвищим добром, про що свідчать слова: "Сьогодні на цей дім зійшло спасіння".Після зустрічі з багатим юнаком Ісус промовив до своїх учнів: "«Діти, як тяжко тим, що звірилися на багатства, увійти в Царство Боже. Легше верблюдові пройти крізь вушко голки, аніж багатому ввійти в Царство Боже». Здивувалися ті ще більше й один до одного казали: «Хто ж тоді може спастися?» Ісус же, поглянувши на них, мовить: «У людей це неможливо, – але не в Бога; у Бога бо все можливо»" (Мк 10,24-27).Христос застерігає від покладання надії не лише на багатства матеріальні, але й духовні. Адже багатий Закхей, будучи вбогим духом, спромігся, з огляду на Ісуса, розтратити своє матеріальне багатство. А "досконалий" багатий юнак не зміг наважитись на це .Покірний Господній слуга, вільний від прив'язань до будь-якого добра, бо знає, що це не його добро.Відкриваючи Божу Любов, хоче бути в руках Христа річчю, яка не посідає жодних прав ані свободи.Слуга – так само, як євангелічне дитя, – ніколи не скаже Богові: "ні", але у всьому хоче бути слухняним, й серед тяжких досвідчень, яких часто не розуміє.Ти також не намагайся занадто розуміти те все, що з тобою трапляється.Довірся Богові, адже ж ти є сином і нічого не мусиш боятися.Чи хто-небудь спроможний позбавити тебе твого синівства?Чи спроможний відібрати в тебе право на Відкуплення?Лише ти сам можеш знехтувати цим усім і як юнак відійти від люблячого тебе Бога засмученим.Не дивуйся, що на дорозі до Бога відкриваєш чимраз більше своє вбозтво й мізерність. Мусиш приймати це з радістю, бо якби не побачив своєї грішності, був би, напевно, як багатий юнак.Прагни бути Божим слугою, що має в собі поставу дитини, а тоді перестанеш даремно задавати питання – бо більше довіришся.Якщо матимеш у собі "шаленство" євангелічної дитини, це буде віддзеркаленням позиції Марії, позиції, яка провадить до повноти з'єднання з Христом.                            
IV.   ДАР ОГОЛЕННЯ
  Святий Павло у Посланні до Филип'ян говорить про покору та цілковите оголення Христа: "Він, існуючи в Божій природі, не вважав за здобич свою рівність з Богом, а применшив себе самого, прийнявши вигляд слуги, ставши подібним до людини. Подобою явившися як людина, він понизив себе, ставши слухняним аж до смерті, смерті ж - хресної" (Флп 2,6-8).Бог приймає людську природу. Більше того, применшує "себе самого, прийнявши вигляд слуги". Христос зрікається не тільки зовнішніх проявів Божої слави, але, приймаючи "вигляд слуги", погоджується на провіщене Ісаєм приниження та страждання "Слуги Господнього".Від моменту Втілення, визнаний за людину, погоджується на незбагненне для нас винищення, яке знаходить свій найповніший вираз у приниженні аж до хресної смерті – смерті найганебнішої.Сповнюються на Ньому слова Ісая: "Плечі мої віддав я тим, які мене били; щоки мої тим, які бороду в мене рвали; обличчя мого не відвертав я від плювків та глузування. І як жахалися численні, глядівши на нього, вигляд його не мав нічого людського в собі. Він, мов той пагін, виріс перед нами, мов корінь із землі сухої. Не було в ньому ні виду, – ні краси, ми бачили його, – ні вигляду принадного не було в ньому. Зневажений, останній між людьми, чоловік болів, що зазнав недуги; немов людина, що перед нею обличчя закривають, зневажений, і ми його нізащо мали" (Іс 50,6; 52,14; 53,2-3)."Той, що Є", втілюється в постаті того, "що не є" (пор. 1 Кор 1,28), та ділить із ним його долю.Син Божий, хоча залишається Богом, зрікається не тільки Божої слави, але також будь-якої слави людської.У відповідь на таке приниження та послух "Бог його вивищив і дав йому ім'я, що понад усяке ім'я" (Флп 2,9).Обрана Христом дорога оголення має бути також нашою дорогою.Христос, найдосконаліший взірець духовної вбогості, є Тим, кого маємо наслідувати: "Вдивляючись пильно в Ісуса, засновника й завершителя віри" (Євр 12,2).Ми також маємо ставати вбогими духом і слухняними волі Отця, аж до смерті – щоб могли доступити благодаті перебожествлення в Христі. Кожний, хто прямує до святості, по суті справи прямує до хреста.Подібно, як Ісус був оголений з усього, навіть з одягу, як був покинутий людьми, так і наша дорога до того провадить.А тим часом нас жахає перспектива втрати якоїсь дрібниці. В порівнянні з тим, що Ісус утратив заради нас, усі наші блага, чи матеріальні, чи інтелектуальні, а навіть духовні – безперечно, дрібниці.На дорозі до з'єднання з Богом мусимо втратити все, щоб знайшлося в нас місце лише для Нього самого.Мусимо втратити всі наші "скарби", а принаймні мусить у нас бути постава повної відірваності та свободи стосовно них, оскільки єдиною правдивою й справжньою вартістю є Бог. Лише Він становить нашу надійну опору. Процес оголювання як прояв Божої любові Простежуючи історію біблійних постатей, часто спостерігаємо процес їх оголювання з того, що будувало їх почуття величі. Інколи цей процес є результатом справжньої вірності даної особи – коли людина з любові до Бога хоче втратити все і всіх, хоче бути оголена, щоби опертися лише на Бога. Проте, буває і так, що Бог оголює людину не внаслідок її вірності, але у відповідь на її зраду.Бог, щоб нас рятувати, мусить нас позбавити того, що будує нашу гординю, що породжує в нас почуття власної величі. В іншому випадку ймовірно ми не відкрились би на Нього.Класичним прикладом такого оголення є доля царя Саула. Саул, із волі Божої помазаний пророком Самуїлом на царя, отримав виразний наказ, вирушити на війну проти амалекитян і, розбивши їх, знищити як прокляте все, що було їх власністю.Але він виявився невірним Господові.Після перемоги над амалекитянами не зміг відмовитись від здобичі і боявся суперечити власному народові. Тоді пророк Самуїл сказав йому: "За те, що ти відкинув Господнє слово, Він тебе відкинув від царства" (1 Сам 15,23).Саул не хоче погодитися на таку втрату, не хоче бути позбавлений почестей царської влади і тому, звертаючись до Самуїла, каже: "Згрішив я, переступивши Господній наказ і твої слова, але я був злякався народу й уволив його волю. Тепер же прости, прошу, гріх мій і повернися зо мною: я поклонюсь Господові" (1 Сам 15,24-25).Цього прохання Саула Бог не хоче вислухати: "Самуїл відповів Саулові: «Я не повернуся з тобою, бо ти відкинув Господнє слово, й Господь тебе відкинув, щоб ти не був царем над Ізраїлем»" (1 Сам 15,26). Чому Бог не відповідає на прохання Саула?– Найвірогідніше через гординю Саула і його прив'язаність до царських почестей.Саул хоча й принижується та визнає свою провину, хоча й просить пробачення вини, але подальше перебування на царському троні, певна річ, не провадило би його до навернення.Отож Бог не змінює своєї волі і дійсно відбирає в Саула царювання, бо у своїй любові до нього хоче дати йому ще можливість навернення.Позбавляючи Саула гідності й величі царя, Господь хотів позбавити його з того, що було причиною його гордині й унеможливлювало йому відкриття на Боже милосердя. Непоступливість Самуїла була особливою формою виразу любові Бога до царя Саула. Адже для Бога найголовнішим було спасіння Саула. Породжуюча гординю влада могла бути для нього великою небезпекою, могла унеможливити йому відкриття на Бога.Бог відкидає Саула як царя, але не як людину і у своїй любові до нього хоче його оголити та зробити вбогим.Христос добровільно обрав убогість і позбавлення всього. Саула же Бог сам оголює: "Коли Самуїл обернувся, щоб іти, Саул ухопив полу його одежі, вона ж відірвалась. Самуїл сказав до нього: «Господь відірвав сьогодні від тебе царювання над Ізраїлем і дав його другому, кращому від тебе. Та все ж таки Слава Ізраїля неправди не говорить і не змінюється, бо він не чоловік, щоб змінюватись». І відповів той: «Я згрішив, та ти вшануй мене, благаю, перед старшими мого народу й перед Ізраїлем і повернися зо мною, щоб я поклонивсь Господові, Богові твоєму». І Самуїл повернувсь разом зо Саулом" (1 Сам 15,27-31).Саулові Бог дає великий шанс для навернення, але той не хоче  оголення і конвульсивно тримається влади, що закінчиться для нього трагічно.Бог, однак, "бореться" за його навернення, тому позбавляє його приятелів, війська, а навіть синів. Оточений філістимлянами Саул утрачає всіх і залишається на полі битви лише зі  своїм зброєносцем.Таке драматичне оголення царя Саула – це вираз великої любові Господа до нього.Бог хоче відібрати в нього людські "підпори" і очікує, що він, зрештою, визнає з покорою свою безпорадність та звернеться до Того, котрий може його спасти.Про велику гординю Саула свідчить його поведінка перед лицем смертельної небезпеки: "Тож битва зосередилась довкруги Саула: лучники стали у нього стріляти; і він був тяжко поранений. Тоді Саул сказав до свого зброєносця: «Вийми твого меча й проколи мене, щоб не наскочили ці необрізані, не прокололи й не наругались надо мною». Та його зброєносець не хотів, бо вельми злякався" (1 Сам 31,3-4).Саул не хоче зазнати приниження від ворогів. Він такий гордовитий, що воліє посягнути на власне життя, лишень би не бути приниженим: "Саул ухопив меча та й настромився на нього" (1 Сам 31,4).Нема сумнівів, що Бог і в цю останню мить прагне виявити йому своє милосердя.Заколення мечем мусило викликати жахливе страждання. Бог допускає до самогубства, щоб у цьому великому стражданні Саул відчув себе безпорадним та позбавленим усього. Не знаємо, якою була його подальша доля. Це залишається таємницею.Натомість певним є те, що аж до моменту смерті Саула Бог його оголював, що до кінця "боровся" за його душу, за його спасіння. Щоб здобути все, потрібно втратити все Бог хоче і нас провадити тією дорогою, яку обрав Христос – дорогою оголення.Або оберемо її добровільно, або Бог сам буде "змушений" позбавити нас усього того, що зміцнює в нас почуття нашої величі, тобто, гординю.Останнім етапом нашого оголення буде смерть.Якщо з покорою визнаємо нашу слабкість та безпорадність, будемо простягати руки до Господа так, як це вчинив добрий розбійник. Цей великий грішник, котрий змарнував своє життя, в останніх хвилинах перед смертю визнав це, а втративши все, почав очікувати усього від Ісуса.Христос хоче, щоб подібно до Нього погодився на цілковите оголення.Якщо, хочеш здобути Все, мусиш утратити все, мусиш на це погодитися.Усім є Бог, а те, що ти втратиш, це лише земні блага.Бог очікує твоєї згоди на оголення, яке зробить тебе слабким у царині власної діяльності,щоб Він міг обдарувати тебе Своєю силою,щоб міг обдарувати тебе Собою.                        
V.   ЗАВМЕРТИ, ЩОБ ЛЮБИТИ, ЯК БОГ ЛЮБИТЬ
 Коли зерно не відімре, залишиться саме Ісус, у зв’язку з наближенням своїх страждань і смерті, говорив про відмирання зерна: "Істинно, істинно говорю вам: Пшеничне зерно, коли не впаде на землю і не завмре, залишиться саме-одне; коли ж завмре, то рясний плід принесе" (Йн 12,24).Ці слова відносяться до кожного з нас.Якщо, будемо боронитися від відмирання, наше життя залишиться безплідним. Зведемо нанівець задум і надію Бога щодо нас.Поглиблення наших взаємин із Богом неможливе без відмирання нас для себе, відмирання нашої гордині та егоїзму, без переоцінки нашого ставлення до всього, що дочасне.– Як це буде відбуватися – то вже залежить від Божої волі відносно кожного з нас. Безперечне лише те, що це процес неминучий і що Бог буде очікувати нашої згоди.В одній з проголошених притч Христос говорить: "До чого прирівняємо Царство Боже – або у якій притчі ми його появимо? Воно – немов зерно гірчичне, що, коли сіється у землю, найменше від усіх насінь, що на землі. А як, посіявши, виростає, стає більшим над усю городину, а виття пускає таке велике, що й небесне птаство в його тіні може сховатись" (Мк 4,30-32).Щоб із маленького зерна виріс справжній кущ, мусить воно бути посіяне в землю – щоб там відмерти. Для процесу зростання куща потрібний є ґрунт і визначені умови, що сприяють відмиранню зерна.Нашим ґрунтом є середовище, в якому живемо. Його вибір, вибір людей, із котрими нав'язуємо близькі контакти, здійснюємо в певній мірі самі. Отже до певної міри самі вибираємо ґрунт, в якому нам – "зернинкам" – доведеться відмерти, щоб принести очікуваний Богом врожай. Коли зерно починає тріскати Коли посіяне в землю зерно починає внаслідок визначених умов лопатись, щоб міг пробитись з нього паросток нового життя, його ситуація видається драматичною і може викликати жах. Звісно, ми знаємо, до чого вона веде, але це знання може бути чисто теоретичним.Таке "зерно", що лопається, може бути перелякане тим, що з ним діється, навіть коли знає, що процес умирання провадить до нового життя.Тоді часто поводимося так, неначе ми хотіли б чимось це "зерно", яке лопається, підперезати, щоб уберегти його від проростання. Робимо усе, щоб воно не розпалося. Дехто готовий навіть вибрати інший ґрунт, якийсь зовсім неродючий, аби тільки залишитися "зерном". Коли внаслідок процесів, що відбуваються в "зерні", воно починає лопатись, ми зазвичай на різні способи намагаємось цьому протидіяти, оскільки проростання "зерна" – це початок нашого відмирання та кінця того, що було до тих пір. Усю нашу увагу зосереджуємо тоді найчастіше на тому, що болісно переживаємо – на процесі вмирання в нас старої людини.Так діється з кожним, хто не має достатньої віри й сили волі, щоб прийняти все, що Бог стосовно нього задумав; щоб прийняти Божу волю також і тоді, коли вона для нас неясна або навіть незрозуміла. Подивись на процес відмирання очима віри Що могло б нам допомогти аби ми, будучи євангельським зерном, посіяним у добрий ґрунт, не тільки не перешкоджали його відмиранню, але хотіли прискорити необхідний процес розпаду зерна та випускання паростка нового життя?– Допомогла б нам у цьому постава людини вбогої духом.Якщо будеш убогий духом, то визнаєш, що ти виліплений "із земного пороху" (Бут 2,7); що ти лише "глиняна посудина" і не маєш життя сам по собі.Визнаєш, що був, є і до кінця свого життя на землі будеш лише "глиняною посудиною" незалежно від того, наскільки Бог житиме в тобі та наскільки буде через тебе діяти. Життя Бога в "глиняній посудині" цілковито інша дійсність, надприродна дійсність діянь Божих через тебе і в тобі.Від тебе залежить єдине: чи, визнаючи, що ти є "глиняною посудиною", дозволиш Богові здійснити процес твого відмирання.Маєш радіти цьому процесу, тому, що Бог руйнує колишні структури твого життя.Певна річ, нові структури і плоди твого відмирання будуть для тебе чимось невідомим, але це тому, що Бог очікуватиме на твою чимраз більш автентичну віру. Тільки очима віри зможеш побачити той прекрасний кущ, який колись виросте й принесе притаманні собі плоди.Прагни дивитися на все, що з тобою трапляється, очима віри.Пробуй радіти тому, що відмираєш.Прийняття власного відмирання як чогось найбільш властивого та оптимального буде результатом зусиль твого розуму й волі; почуття та емоції чинитимуть цьому опір. Мусиш тоді часто повторювати: Хочу вірити, що все, що відбувається зі мною, веде мене до нового життя, хоча це для мене важке та непривабливе.Чим більше прагнутимеш ставати в правді та жити правдою, чим краще зрозумієш, що ти є лише "глиняною посудиною", але посудиною, в якій живе сам Бог, тим легше тобі буде підкоритися процесові відмирання. Відмирання – дорога до повноти Новий паросток у великій мірі живиться субстанцією зерна. Подібно, нове життя зростає за рахунок старого, яке мусить підлягти знищенню.Звісно, не все, що було до сьогодні нашим життям, щезне. Коли вирвемо збіжжя, знайдемо в землі лузгу, що залишилася після зерна, із якого воно виросло. В нашому випадку, коли вже народиться в нас нове життя, теж залишиться наче лузга старої людини.Цілковита переміна настане лише в моменті смерті.Саме вона буде для всіх, що вже тут на землі дійдуть до з'єднання з Богом і вмиратимуть як святі, останнім етапом переміни. Цей етап відмирання до кінця вестиме нас до повноти нового життя, до життя в новому, прославленому тілі, яке буде обожнене."Глиняна посудина" стане тоді цілком виповнена Богом – і відтоді буде вже вічно щасливою.Це – остаточна мета нашого земного паломництва, протягом якого маємо погоджуватись на відмирання в нас старої людини.Отже, не бійся змін, які будуть відбуватися у твоєму житті; не бійся твого відмирання – також і тоді, коли цей процес буде поступово охоплювати всі сфери твого життя. Ті, що вдивляються в Марію Коли дивимось на Марію, бачимо, що Вона у всьому покірна волі та діянню Бога. Та, котра завжди говорить Богові – "так", котра називає себе "рабинею" Господньою, виконує волю Божу так досконало, як зерно, що завжди підкоряється певним, згідним із задумами Творця, процесам.Таким має також бути твоє ставлення до всього, що Бог планує відносно тебе.Ти повинен бути так піддатливий і так цілковито слухняний Його волі, щоб подібно до зерна відмирав і зростав саме так, як Він того хоче.Твоя воля повинна бути цілком піддана Творцеві – на зразок Божої Матері. Настільки будеш відмирати для себе, наскільки захочеш бути так як Вона – "рабом" Господа. Тільки тоді процес твого відмирання й зростання нового, Божого життя перебігатиме оптимально.І тоді ти станеш знаряддям, яким Бог зможе послужитися для реалізації своїх задумів щодо твого найближчого оточення, твого міста, країни, світу.Таким є Божий план відносно кожного з нас. Не можеш любити, якщо не відімреш Метою відмирання для себе,  відмирання нашої гордині та егоїзму   є любов.Гординя та егоїзм виключають любов, тому Христос, котрий закликає нас до такої любові, якою Він нас полюбив, говорить про необхідність відмирання для себе. Даючи нам нову заповідь, Він говорить до кожного з нас: Хочу, щоб ти любив іншу людину так, як Я її люблю, аж до повного відмирання для себе – аж до хреста. Христос любить всіх, також тих, котрі Його переслідують і розпинають. Тому якщо хочеш Його наслідувати, то й ти повинен полюбити тих, котрі є для тебе джерелом страждань та мук."Господь роз'яснює в Євангелії – пише св. Тереза від Дитятка Ісуса – на чому полягає Його «нова заповідь». Говорить Він у св. Матея: «Ви чули, що було сказано: Люби ближнього свого й ненавидь ворога свого. А я кажу вам: любіть ворогів ваших і моліться за тих, що гонять вас (...). Бо коли любите тих, що вас люблять, то яка вам за це нагорода? Таж бо й грішники люблять тих, що їх люблять». Не вистачить любити, треба це довести. Відчуваємо природну радість, коли можна зробити дарунок приятелеві, особливо, коли зробимо йому цим несподіванку; але це не знак любові до ближнього, бо і грішники чинять так само" (Твори, т. 1, с. 286).Якщо охоче надаємо допомогу тому, хто до нас доброзичливий, хто добрий, хто нас розуміє та любить і коли ми в такому випадку готові на великі зречення, немає в цьому нічого особливого. Поводимось тоді так само як ті, котрі не опираються на Бога та не користають із Його особливої сили.Бог очікує від нас набагато більше.Св. Тереза відзначає: "Тільки любов ближнього може розширити моє серце" (там же).Якщо, будеш пробувати любити так, як любить Бог, твоє серце буде розширюватися, і тоді, мовби мимоволі ставатимеш подібним до Того, котрий є любов'ю.Тоді твій егоїзм та гординя будуть відмирати чимраз повніше. Ця важка любов Бог закликає нас до правдивої, безкорисливої любові. "Дай кожному, хто тебе просить; хто бере щось твоє, не допоминайся" (Лк 6,30).Скільки ж разів у наших взаєминах із Богом беремо те, що є Його, а Він поводиться так, наче цього не бачить. Адже так насправді все належить Йому. Ми ж беремо, зовсім Його  про  це  не просячи, бо вважаємо, що маємо на це право.Бог охоче дає, коли Його просимо, але, дає й тоді, коли не просимо, коли просто беремо. Якщо відправною точкою для нас має бути позиція Бога, то й ми маємо дозволяти, аби інші брали те, що належить нам, також і тоді, коли вони зовсім нас про це не просять."Давати всім, котрі просять – пише св. Тереза – це приносить менше задоволення ніж іти за покликанням серця; доки ще просять чемно – давати забагато не коштує, але якщо на лихо уживуть не надто делікатних слів, душа – наскільки не є укріплена в любові –негайно збунтується. Знаходяться тоді тисячі приводів відмовити в проханні, і лише коли переконаємо того, хто просить, у його неделікатності, нарешті даємо з милості те, чого від нас вимагали, або надаємо дрібну послугу про яку нас просили, і яка зайняла би в двадцятеро менше часу ніж домагання вигаданих прав" (там же, с. 287).В наших стосунках з іншими робимо тоді із себе когось важливішого від Господа Бога, котрий обдаровує нас, хоча наші прохання часто недоречні, а може навіть зневажають Його.Бог ніколи не перестає нас обдаровувати. Ми ж, коли хтось не просить, а вимагає, переважно обурюємось. Вважаємо, що потрібно його повчити, як повинен ставитись до нас і, як правило, не забудемо дати йому “урок” – адже не можемо собі дозволити, щоб хтось відносився до нас із такою неповагою.                                                       Бог обходиться з нами інакше. Дуже часто дає нам також й тоді, коли вимагаємо, коли створіння, само по собі мізерне, не віддає належної шани Творцеві.Той, хто є любов'ю, не застосовує до нас моралізаторських заходів.Обдаровує всіх, також і тих, які заперечують Його існування. Сповнюючи їх різноманітні прагнення, стає, якби їх невільником. Дає їм, хоча вони Його відкинули, не перестає їм слугувати, хоч вони Ним знехтували.– А як ми поводимось в таких ситуаціях?Св. Тереза пише, що іноді було їй дуже важко не домагатись власних прав, навіть коли йшлося про другорядні речі: "Знаю досконало, що під час малярської роботи ніщо не є моїм; а все ж таки, коли беручись за роботу знаходжу пензлі та фарби в безладді, якщо десь зникла лінійка чи олівець, терпеливість доходить до краю і мушу зібратися з усією мужністю, щоб не нагадувати з гіркотою про відсутні предмети" (там же, с. 288).Проблеми Терези стосувалися в цьому випадку справ дрібних і на вигляд банальних, але часто саме в таких звичайних та повсякденних ситуаціях нам важко опанувати поривання нашої натури.Подумай тоді, що Бог – Творець світу, бачачи безладдя, яке ми створюємо, коли поводимось всупереч Його волі, у своїй предивній любові зовсім не поспішає нас покарати.Він постійно чекає.Він ніколи не перестає бути з нами терплячим і лагідним. Убогий духом сам по собі нездатний любити, але очікує всього від Бога Якщо відімре в нас гординя, станемо вбогими духом, такими, котрі визнають, що всіляке добро, яке в нас, є Божим даром.Св. Тереза пише: "ніщо не можливо порівняти з радістю, яку куштує справді вбогий духом. Якщо він просить без прив'язання про потрібну річ і, коли йому не лише відмовляють, а ще й намагаються забрати те, що має, йде тоді за порадою Ісуса: «Хто хоче позиватися з тобою і взяти з тебе одежу, лиши йому і плащ». Віддати плащ це означає – як мені здається – зрікатися до останку своїх прав, вважати себе слугою, невільником інших. Коли позбавимось свого плаща, тоді легше йти, бігти, тому Ісус додає: «І хто тебе силуватиме йти милю, іди з ним дві». Отже не досить дати кожному, хто б мене не просив, треба попередити його бажання, дати зрозуміти, що надавання послуги вважається обов'язком, великою честю; якщо ж заберуть в нас речі, якими користуємось не можна виявляти жаль, навпаки, треба показати щастя, що нас від них звільнено" (там же, с. 288 ).Прийняття такої позиції дуже важке. Однак св. Тереза з довірливою надією, що все отримає від Бога, намагалася наслідувати у своєму житті Христа.Її позиція залишається для нас живим образом людини вбогої духом, котра сама по собі не здатна любити, але всього очікує від Господа.Христос, закликаючи кожного з нас до такої любові до іншої людини, якою Він нас любить, хоче, аби ми ставали слугами і якби рабами інших.Таку позицію найкраще показує нам Марія, наближаючи до нас своїм життям глибше розуміння нової заповіді.Слуга-раб, хоча є дитиною Божою, визнає, що нічим  не володіє і не має жодних прав, тому у всьому покладається на волю свого Господа.Якщо Бог учиняє так, що слуга-раб втрачає якесь добро, то той приймає це з радістю як вияв волі Господа, котрий у своїй найчистішій любові до нього звільняє його від непотрібного. Любов керується духом, а не літерою  Певна річ, не завжди матимемо можливість виконувати нову заповідь у дослівному значенні.Про це також говорить св. Тереза: "У Кармелі не завжди є можливість практикувати євангельські заповіді дослівно; часом обов'язок диктує нам відмовити в якійсь послузі; а все ж таки, якщо любов ближнього запустила в душі глибоке коріння, тоді вийде вона назовні. Існує такий милий спосіб відмовити в тому випадку, коли не можливо надати послугу, що сама відмова може зробитись настільки ж приємною, як дар" (там же, с. 290).Подібно є в нашому житті. В багатьох випадках мусимо відмовляти, бо звернене до нас прохання може не відповідати Божій волі. Коли, наприклад, хтось просить священика про відпущення гріхів у ситуації, коли не виконав необхідних для цього умов – священик мусить відмовити. В нашому житті буде багато таких ситуацій, коли хтось попросить у нас "плаща", а ми не зможемо йому його віддати, оскільки з огляду на виконання Божої волі буде він нам доконче потрібний.В такому випадку мусимо шукати Божої волі, запитувати, чого Бог від нас очікує.Слова Христа: "Хто тебе силуватиме йти милю, іди з ним дві" (Мт 5,41), не означають, що маєш тоді відмовитись від того, чим у даному моменті з волі Божої займаєшся, через те, що хтось змушує тебе до чогось іншого. Завжди мусимо шукати відповідного значення слів Євангелія відносно конкретної ситуації.Маємо керуватися духом, а не літерою. Не можемо, однак, впадати в іншу крайність та шукати виправдання власної позиції тоді, коли такого виправдання немає.Адже хтось міг би постійно доводити собі й іншим, що не може нічого дати, бо володіє цим із Божої волі.Це було б вигідним ухиленням від слів Христа та проявом неприйняття заклику до життя Євангелієм, до завмирання – щоб любити. Допомога духовного наставника У звільненні від суб'єктивного визначення, що є в нашому житті Божою волею, найефективніше може нам допомогти індивідуальна співпраця з духовним наставником.Наше завмирання повинно підлягати певному контролю, так як типово є у випадку із зерном, що завмирає під наглядом садівника. Садівник перш ніж кине зерно в землю, спочатку відповідно її обробляє, розпушує та зволожує, вносить перш, необхідні добрива, а потім наглядає за ростом рослини.Таким садівником наших душ і особливим знаряддям Бога є духовний наставник.Через нього сам Христос піклуватиметься про те, щоб ми завмирали для себе, і щоб у нас зростала нова людина.Проте для цього доконечно потрібна наша співпраця з ним.Людина, на відміну від зерна, має вільну волю. Зерно підлягає визначеним процесам ніби автоматично, відповідно до умов, в яких опиниться. Людина, натомість, будучи вільною, сама вирішує, чи піддатися якомусь процесові, чи ні. Усе залежить від її вільного рішення.А, проте, духовний керівник, як знаряддя в руці Божій, може допомогти нам у правильній інтерпретації слів Христа та спрямувати нас на чимраз повніше життя Євангелієм.                                      
 
Наст. >
ikona-sw-rodziny.jpg
Церква і місія
zemla2.gif
Power by ArtGattino