23.01.2018
В закладки   Надрукувати   Написати листа  
Головна
Історія
РНР в Україні
Галерея
Література
Наші молитви
Бюлетні
Теми зустрічей
Статут
Статті
Новини
Лінки
Головна
 
 
Подібні матеріали
ЗОШИТ№16. Очікувати на євхаристію в поставі Євангельського жебрака. Версія для друку Відіслати на e-mail
Рейтинг: / 0
ГіршеКраще 
Написав Administrator   
17.08.2010

“Царство Небесне подібне до скарбу, захованого в полі, що його чоловік, знайшовши, ховає і, радіючи з того, іде й продає все, що має, а купить те поле. Подібне ще Царство Небесне до купця, що шукає добрих перел. Знайшовши одну дорогоцінну перлину, йде, продає все, що має, і купує її” (Мт 13, 44-46).

Христос показує нам в цій притчі шлях “надбання” небесного царства — шлях добровільної і радісної відмови від земних благ, щоб стаючи вбогими духом, відкритись повністю на Бога.

                      ЗОШИТ   РУХУ НАЗАРЕТСЬКИХ             РОДИН             №16                                                

   Очікувати на  Євхаристію в поставі   Євангельського жебрака                                     

  І  ЄВАНГЕЛЬСЬКИЙ  ЖЕБРАК 

“Царство Небесне подібне до скарбу, захованого в полі, що його чоловік, знайшовши, ховає і, радіючи з того, іде й продає все, що має, а купить те поле. Подібне ще Царство Небесне до купця, що шукає добрих перел. Знайшовши одну дорогоцінну перлину, йде, продає все, що має, і купує її” (Мт 13, 44-46).

Христос показує нам в цій притчі шлях “надбання” небесного царства — шлях добровільної і радісної відмови від земних благ, щоб стаючи вбогими духом, відкритись повністю на Бога.

                     Ціна, яку потрібно платити за царство Про євангелійного купця, котрий мав безсумнівно багато майна, Христос не каже, що продав він якусь його частину, але, що “із радості пішов і продав все, що мав”. Вартість віднайденої ним перлини докладно відповідала вартості усього, чим володів. Якби хотів він що-небудь залишити, не міг би її купити.Подібно є з кожним, хто хоче здобути небесне царство: “Бо хто захоче спасти свою душу, той її погубить; а хто погубить свою душу задля мене, той її врятує” (Лк 9,24). Ісус каже про втрату життя, а отже про втрату всього, що скороминуче.Всі ми обдаровані від Бога численними благами: життям, здоров’ям, інтелігентністю, може якимось винятковим талантом. Багатством, що дане нам, може бути освіта, громадське положення, котре займаємо, можливість користування культурними благами, середовище, гроно друзів і наших найближчих, матеріальні блага, а понад усе духовне добро. Це є наш матеріальний, інтелектуальний та духовний капітал, котрий дає нам почуття безпеки, стабільності, власної вартості. Якщо захочемо його зберегти — хоча б тільки в якійсь мірі — можемо втратити можливість осягнення царства небесного.Процес “втрати життя” це зазвичай дуже довгий процес, який для багатьох продовжується ще на час перебування в чистилищі. Оскільки, вбогими духом можемо стати або тут на землі — через добровільне прийняття благодатей духовних очищень, або тільки в чистилищі.                          

  Погодитись на позбавлення   матеріальних благ Господь Бог не показує нам відразу до якої міри потрібно нам зубожіти. Спершу заохочує нас до відмови від якоїсь частини дібр, котрі нам дав. Може наприклад хотіти, щоб ми відмовились від певних матеріальних благ. Проте вже це виявляється для багатьох дуже важким і неодноразово також цього типу втрати тривають аж до смерті, бо навіть якщо хтось не має великих матеріальних багатств, то може в ньому бути прагнення їх мати. Може також бути прив’язаний до якихось дрібниць, до котрих ставимось як до дорогоцінного скарбу. Бог же очікує, що поступово будемо відмовлятись від цих матеріальних “підтримок”, чи через дійсну їх втрату, чи через згоду позбутись їх, тобто через зміну нашого ставлення до них — коли почнуть вони мати для нас значення лише на стільки, на скільки будуть нам придатні  для виконування Божої волі.Проте це не є щось, що дається  нам легко. Отже кожного разу мусимо наново переломлювати себе. Втрата є завжди болюча. Наш розум і почуття будуть цьому чинити опір, будуть казати: Не роби цього, бо програєш життя; подивись, старієш, втрачаєш сили, здоров’я і життєву енергію, пізніше вже не будеш в змозі реалізувати своїх задумів. Тим часом для надбання перлини вічного життя потрібно, щоб ми з любові до Бога безупинно чогось позбувались — аж до “останнього шелягу”.Про  те, до якої міри можемо бути позбавлені матеріальних благ — що може бути для нас шансом повнішого відкриття на духовне добро — розповідає притча про багача і Лазаря: “Був один чоловік багатий, що одягався у кармазин та вісон та бенкетував щодня розкішно. Убогий же якийсь, на ім’я Лазар, лежав у нього при воротах. Увесь струпами вкритий; він бажав насититись тим, що падало в багатого зо столу; ба навіть пси приходили й лизали рани його. Та сталося, що помер убогий, і ангели занесли його на лоно Авраама. Помер також багатий, і його поховали. В аді терплячи тяжкі муки, зняв він очі й побачив здалека Авраама та Лазаря на його лоні, і він закричав уголос: Отче Аврааме, змилуйся наді мною і пошли Лазаря, нехай умочить у воду кінець пальця свого й прохолодить язик мій, бо я мучуся у полум’ї цім. Авраам же промовив: Згадай, мій сину, що ти одержав твої блага за життя свого, так само, як і Лазар свої лиха. Отже, тепер він тішиться тут, а ти мучишся” (Лк 16, 19-25).Лазар був позбавлений матеріальних благ повністю, так, що був змушений жебрати необхідні для існування речі. Досвідчуючи вбогість і голод, безсумнівно приймав з вдячним серцем і не ставлячи будь-яких умов кожний дар, бо важко собі уявити жебрака, котрий казав би: дрібних грошей не беру, цікавлюсь тільки банкнотами високого номіналу. Будучи жебраком — а жебрак знає, що нічого йому ні від кого не належить — погоджувався, що багато взагалі не відповідали на жест його простягненої руки і дуже часто вдовольнявся тим, що співчуття і милосердя виявляли йому не ті, до котрих протягував руку, а собаки, тварини, котрих ізраілітяни вважали за нечистих, “приходили і лизали його рани”.

Матеріальна вбогість Лазаря мусила поєднуватись з духовною вбогістю, оскільки лише матеріальна вбогість не гарантує дару небесного царства. Вона створює тільки більший шанс і в якійсь мірі полегшує надбання тієї “дорогоцінної перлини”. Проте це є шанс, котрий можна не використати, тому що навіть в ситуації крайньої вбогості можемо думати не про Бога, а про матеріальні блага і в них покладати свою надію.

Звісно, Бог може хотіти, аби ми з певних дібр користались, проте очікує нашого відірвання, нашої  в і л ь н о с т і   с е р ц я  стосовно всіх земних “скарбів”.

“Не збирайте собі скарбів на землі…” (Мт 6,19).

                        

  Постава євангелійного багача 

        Наша постава по відношенню до Бога є зазвичай поставою  є в а н г е л і й н о г о   б а г а ч а, котрий згідно з тогочасною ментальністю ізраілітян ймовірно вважав, що його матеріальне багатство є відзнакою, що подібно як в очах людей, серед котрих міг стикатись з визнанням і схваленням, так і в очах Бога є кимсь винятковим.

Добро, котрим був обдарований, вважав наймовірніше за  належне виключно йому, оскільки, коли б почувався тільки керуючим ним, не був би до нього прив’язаний, і тоді з усією щедрістю роздавав би його потребуючим.        В житті зануреного в дух цього світу багача Бог займає другорядне місце, оскільки першорядне займає омана багатства та заспокоювання власних приємних прагнень. Текст, правду кажучи, не говорить виразно про його гріхи, бо ж забава, особливо вдень, не мусить пов’язуватись з гріхом. Лише каже, що як заможна людина, котра мала можливість обдаровувати своїми добрами потребуючих, не звертав уваги на жебрака, котрий лежав у брами його палацу і голодував.        Святіший Отець Йоан Павло ІІ, коментуючи цю притчу, каже: “Багата людина була осуджена, бо не звертала уваги на другу людину. Тому, що не помічав Лазаря, котрий лежав за брамою і прагнув насититись рештками зі столу. Ніде Христос не засуджує володіння земними благами як такими. Натомість вимовляє дуже гострі слова проти тих, котрі вживають свою власність самолюбно, не звертаючи уваги на потреби інших” (Промова від 2.10.1979 року в Нью-Йорку).

Впевненому в собі багачу могло здаватись, що і спасіння теж йому належить. Вважаючи себе за великого в очах Бога, не прийняв він перед Творцем постави жебрака.

Може було в ньому щось з постави багатого юнака, так прив’язаного до матеріальних благ, що, не зважаючи на Христовий погляд з любов’ю, не спромігся роздати своє добро вбогим і відійшов смутний. Внаслідок браку духовної вбогості багач з Ісусової притчі не проходить через очищення за життя, тому мусить проходити через них після смерті.Чи і в нас не має постави того багача?

Чи не вважаємо себе за  г і д н и х  того безміру благодатей, які від Бога отримуєш?

                              Бог може постійно очікувати   чогось більшого Якщо буде зростати в тобі відкриття на Бога, може Він поступово все в тобі забирати. Може хотіти, аби втратив друзів, котрих раніше полюбив, чи середовище, з котрим ізжився. Може очікувати твоєї згоди на втрату громадського положення, з котрим зазвичай пов’язані як певні матеріальні блага, так і культурні чи інтелектуальні, що дають почуття власної вартості. Дуже важливо є тоді, щоб в ім’я любові до Христа  п о г о д и в с я  на те, що не осягнеш наприклад такого інтелектуального рівня, про який може раніше мріяв. В ім’я любові Бога треба, щоб з радістю прийняв реалії дороги до святості — коли постійно треба перекреслювати свою власну волю і своє власне бачення життя. В рамках очищень може з’явитись в твоєму житті як фізична слабкість, так і психічна, менша стійкість проти стресів і постійна втома.Часто будеш мати враження, що вже все віддав, а Бог, дивлячись на тебе з любов’ю буде постійно очікувати твоєї відмови від чергових “підпірок”. Може захоче, щоб у відповідь на Його любов відмовляв собі чимраз більше в часі на відпочинок і можливості релаксації, може схоче “забрати” у тебе здоров’я чи здатність працювати.       Наше здоров’я і життя маємо шанувати особливим чином, бо така є воля Божа, але якщо для виконування Божої волі Бог захоче нашого “спалювання”, то треба, щоб втрачали задля Нього також здоров’я, а навіть життя.       Позбутись усього задля здобуття дорогоцінної перлини — це погодитись на кожний задум Бога стосовно нас.                            Волій ставати перед Богом      як жебрак          Відірвання від матеріальних благ, а також від інтелектуального добра та “талантів”, які від Бога отримали, від положення, котре займаємо в нашому середовищі, а навіть від наших друзів і найближчих нам осіб є чимось дуже важливим, але для надбання євангелійної “перлини” потрібно ще щось більше.       Треба позбуватись того, що могло би укріплювати нас в поставі  д у х о в о н о г о  багатства.       І це незрівнянно більш цінне в очах Бога ніж втрата будь-яких інших благ.       Бог хоче, щоб невпинно звільнявся від почуття ваги в сенсі власних заслуг, також в Його очах, щоб погоджувався з тим, що завжди будеш ставати перед Ним як жебрак, як “духовний рецидивіст”;       що завжди — не тільки тоді, коли зустрічаєшся з Ним в часі Літургії чи користування з таїнств, коли стаєш в Його присутності під час адорації Пресвятого Сакраменту, медитації, роздумування над розарієвими таємницями чи іншої форми молитви — будеш ставати перед Ним як великий грішник;        що завжди будеш блудним сином, котрий через надану йому благодать каяття вертається до Батька;        що як добрий розбійник будеш змушений визнавати, що справедливо терпиш і погоджуватись з тим, що твої гріхи і невірності будуть публічно розбиратись, що твоя духовна вбогість стане загальною таємницею.       Саме з цим напевно найважче тобі буде погодитись, будеш хотіти як найшвидше скинути з себе це ярмо — ярмо духовної вбогості. Для нашої пихи, котра бо не хоче погоджуватись на таку ситуацію, це дуже важке досвідчення. Адже не легко постійно ставати перед Богом як жебрак, котрий простягає руку і жебрає милосердя, котрий ніколи не може перед Богом нічим себе “проявити”, не може виставити Йому “рахунки” за свої добрі вчинки. Такий духовний жебрак ніколи не може сказати духовному наставнику, що нарешті є в його духовному житті якийсь поступ, що на цей раз виконав усі його вказівки, що нарешті справді став учнем Христа.       Духовна вбогість виключає таку поставу.       Адже тим, що маєш пожертвувати Богу, щоб здобути перлину вічного життя є також наша грішність. Тільки коли втрати почнуть поширюватись на усі сфери твого життя, побачиш, що по відношенню до Бога ти є справді як жебрак. Тоді набагато чіткіше зауважиш свою вбогість, брак любові, брак довірення Богу, брак доброї волі.       Проте для повної вбогості не вистачає відречення, яке беремо на себе самі, тому приходять ситуації, в котрих Бог позбавляє нас чогось пасивним чином. У відповідь на наше жебрацьке благання надає нам благодатей більш цінних ніж ті, про котрі зазвичай просимо. Може тоді обдарувати нас благодаттю самотності, безпорадності, незрозуміння з боку інших. Це завдяки пасивним втратам поступово перестаємо опиратись на себе і власну систему забезпечень; це завдяки ним стаємо духовними жебраками.       Так само Лазар, котрий мусив стати жебраком також в духовному сенсі, без сумнівів позбавлявся почуття, що в очах Бога заслуговує на визнання. Може по мірі, як погодився зі своїм статусом жебрака також в сенсі духовному. Може на початку цього процесу також помічав в собі тільки добро—як зазвичай це буває на початку дороги до святості.Багато тоді вважає себе родючою землею, здатною видати стократний плід, а в найгіршому випадку тридцятикратний. Тільки через деякий час зауважують, що є вони землею трохи гіршої якості — доброю, але з бур’янами… Далі, по мірі зростання у внутрішньому житті з жахом впевнюються, що є вони каменистим грунтом, покритим лише дуже тонким шаром родючого грунту, яким є покора. Аж насамкінець випаде їм побачити, що вони суцільна скеля, тобто грунт, на котрому жодне зерно не видасть врожаю, хіба що трапиться справжнє чудо Божого милосердя.        В цьому сенсі дорога до святості — це дорога         п р и й н я т т я   і  п о г о д ж е н н я  з і  с т а т у с о м   д у х о в н о г о   ж е б р а к а — бо той, хто помітить, що є суцільною скелею, на котрій зерно Божого слова ніколи не видасть плоду, буде дійсно як жебрак постійно ставати перед Богом з порожніми долонями, буде також здавати собі справу, що його “жебрацьке лахміття” чимраз брудніше, що чимраз сильніше “тхне” гріхом. Така людина легше відкриє, що спасінням для   н е ї   є   т і л ь к и        Б о ж е    м и л о с е р д я.                           Закликати безодні Божого милосердя 

Визнаючи прірву нашої духовної вбогості, маємо закликати  б е з о д н і   Б о ж о г о   м и л о с е р д я.  — І це є дорога

          до перебування з Богом лице в лице цілу вічність;           до участі в Його внутрішньому житті;           до переміни в Божу нашої людської природи.         Людина з поставою духовного жебрака погоджується з тим, що своїм життям постійно зневажає Бога; визнає, що дані йому в сакраменті хрещення білі шати душі внаслідок гріхів і невірностей стали як брудне жебрацьке лахміття; що з-за цього заслуговує тільки на відкинення. Однак пори це не перестає жебрати, що означає, що   н е        п е р е с т а є   д о в і р я т и.

Бог очікує від нас чимраз більш довірливого звернення до Його милосердя, котре найповніше виявилось у Відкупительній Жертві Христа, хоче щоб ми  Його закликали, попри те, що будемо перед Ним чимраз більшими жебраками.

“Блаженні вбогі духом…” (Мт 5,3)

— ті, котрі не покладають своєї надії в людських “підтримках”, тільки в Богу,

— ті, котрі визнають, що живуть з Божого милосердя.

Визнання, що живемо з Божого милосердя, повинно нам постійно товаришувати, тільки тоді будемо погоджуватись на усе і за все будемо дякувати Богу, тільки тоді припинимо висувати чимраз нові вимоги.

                              Бути вдячним за кожний дар 

Жебрак, простягаючи руку по милостиню, не ставить жодних умов; вдячний за кожний дар. Подібно має бути в наших стосунках з Богом.

        — Чи дякуєш Йому за безліч благодатей, які безупинно отримуєш від Нього?        — Чи дякуєш за те, що Він підтримує твоє життя, за благодать здоров’я, за те, що бачиш, чуєш, ходиш, що можеш думати?        Бо ж коли б Бог не підтримував тебе і не обдаровував постійно новими благодатями, міг би в одну мить все втратити.        Піддаючись процесам секуляризації, чимраз більш впевнюємось, що все нам належить. Забуваємо, що так само наша праця. Завдяки котрій отримуємо засоби до існування, є даром Бога, що це Він обдаровує нас силою чи здібностями. Це є милостиня, котрої Він вділяє нам, за котру дуже рідко дякуємо.

Не дякуючи за ці дари, поводимось так, начебто все від нас самих залежить, начебто ми господарями світу. На засаді дуже віддаленої аналогії можна сказати, що стаємо тоді подібні до жебрака, котрий вважає себе володарем.

Св. Павло запитує: “Що маєш, чого б ти не одержав? Коли ж одержав, то чому вихваляєшся, неначе б не одержав?” (1Кор. 4,7).

Чому вихваляєшся, замість того, щоб дякувати?Чому так важко тобі дається визнати свій статус жебрака?— Може захочеш пам’ятати, що не можеш визнавати себе жебраком, оскільки ти Божа дитина. Це правда, що завдяки благодатям святого хрещення стаємо спадкоємцями небесних благ, але також є правдою, що цей пожертвуваний нам скарб постійно розтринькуємо і тому повинні ставати перед Богом в поставі блудного сина, що розкаявся.         Блудний син повертається до отця в покорі і як жебрак просить: “прийми мене як одного з твоїх наймитів” (Лк 15,19). Коли б повернувся з гордовито піднятою головою, в переконанні, що така щиросердна зустріч йому належить, що оскільки повернувся, то спадщина, котру вже розтратив, також йому належить, що належить йому найкращий плащ, сандалі, обручка — чи віднісся б тоді отець до нього так, як повівся з ним, бачачи його каяття? Безсумнівно, заради його власного добра, щоб погамувати його гординю, мав би поставитись до нього з усією суворістю, на яку заслуговував.       А як ми поводимось по відношенню до Творця, котрий попри наші постійні невірності безупинно обдаровує нас своїми благодатями?       Таке часте в нашому житті висування Богу умов можна було б порівняти з ситуацією, коли блудний син повертаючись, не перепрошує отця, а закидає на його адресу чимраз нові претензії — хоча б чому так пізно вийшов йому на зустріч, або що крій одягнутого на нього плаща не є найбільш відповідним, що обручка не досить багата чи учта замало розкішна.

Ми дуже часто робимо саме так. Так поводимось стосовно Бога, коли нарікаємо, що замало отримуємо, а також тоді, коли нарікаємо, що замало отримуємо, а також тоді, коли не нарікаємо безпосередньо, але і не дякуємо. Брак вдячності — одна з форм нарікання, одна з форм висування претензій.

        Чи є наша молитва молитвою духовного жебрака? Чи така постава товаришує нашій участі в Св. Літургії, нашій адорації Пресвятої Євхаристії? Чи в зіткненні з благодатями, котрими Бог постійно нас обдаровує, помічаємо, що отримуємо щось, що нам не належить?        — Чи дякуємо?        Вдячність є свідоцтвом помічання прірви власної мізерності.        Людина, котра не дякує, подібна до жебрака, постійно сповненого претензій, вважаючого, що усі мають обов’язок не тільки допомагати йому щедрою милостинею, але й виявляти йому виняткову шану.        Якже часто все, що отримуємо, вважаємо нормальним. Так відносимось навіть до дару Євхаристії чи благодаті сакраменту сповіді. А Бог, котрий в своїй любові до нас, наче цього не помічає, весь час чекає, що колись станемо перед Ним в правді. Якщо не станеться це в цьому житті, то зі своїм статусом духовного жебрака мусимо погодитись в чистилищі.        Коли не має в твоєму житті постави визнавання власної мізерності, то нічого дивного,        що не помічаєш Божих дарів,         що не дякуєш за них,         що замість вдячності є в тобі гордовита впевненість у собі і переконання, може підсвідоме, що все тобі належить.        Наскільки не дякуєш, настільки в тобі пихи і зарозумілості, на стільки зневажаєш Бога.  

                                    Потреба покори 

Постава євангелійного жебрака — наслідок визнання, що перед обличчям Бога є “порохом і нічим”.

Св. Тереза від Дитятка Ісус вчить: Визнай, що ти є нічим, і усього очікуй від Бога (Листи, т.ІІ, Краків 1971, стр.491). Виявом очікування є твої простягнуті до Бога руки. Євангелійний жебрак зважає як на те, що наразиться на відмову, так і на те, що отриманий дар може втратити. Коли б була в нас така постава, приймали би кожний ганебний брак відповіді Бога на наше благання, а також можливість позбавлення нас кожної миті дотеперішніх дарів, наприклад, дару здоров’я, праці, засобів існування чи дотеперішньої громадської позиції, дару дружби, а навіть дару користування зі св. таїнств. Водночас, безмежно довіряючи Божому милосердю, вміли би радіти кожною благодаттю.Хтось може, наприклад, дуже хотіти визволитись з неволі якихось гріхів і благає Бога про милосердя, Бог проте не уділяє йому дієвих благодатей, котрі б його від них вберегли. Не відповідаючи на таке прохання, може допомагати тій людині зростати в правді, і так збирати для неї скарби на небі. Для нас однак, вони зазвичай непомітні, бо вимагають, щоб ми дивились на кожне досвідчення в світлі віри. В цей час Бог очікує від нас дитячої довіри, очікує нашого довірення Йому без урахування власних заслуг. Врахування власних заслуг суперечить поставі духовної убогості. Прагнення, щоб бути добрим перед Богом, щоб     з а с л у ж и т и   Й о г о   м и л о с е р д я   с и л о ю            в л а с н и х   в ч и н к і в,  в категоріях аскетично-містичних елементів людської грішності.Поки не буде в тобі справжньої покори, Бог може не вділити тобі благодаті постійно вберігання від різних падінь і звільнення від різноманітних слабкостей, бо ти, привласнюючи їх, зростав би в оманливому відчутті власної досконалості.Духовний жебрак, бачачи своє зло і невірності, визнає, щщо заслуговує, щоб Бог його не покинув.

— Чому така постава так рідко зустрічається?

Постави євангелійного жебрака повинні вчитись від доброго розбійника, котрий висячи на хресті, визнав свою віру в милосердя Ісуса: “Ісусе! Згадай про мене,” — змилосердись наді мною — “як прийдеш у своє Царство” (Лк 23, 42). Це благання жебрака, роздавленого як фізичним стражданням, так і духовно засмученого свідомістю, що страждає з приводу власного зла. Вбогий духом приймає перед обличчям Бога поставу доброго розбійника, котрий приймає те, що його зло усіма коментується, що люди бачачи його, вмираючого на хресті, глузують і знущаються з нього. Добрий розбійник не тільки це прийняв, але визнав,  щ о   с п р а в е д л и в о              у с ь о г о    ц ь о г о    д о с в і д ч у є.  Подібно євангелійний жебрак, котрий зауважує свою духовну вбогість, довірливо просить Бога про милосердя, приймає кожну форму милостині котра дається йому; вдячний Богу за кожний дар, так само за благодаті важкі для прийняття.Адже Бог може поводитись з нами так, як Ісус поводився стосовно ханаанянки, благання котрої залишив без відповіді, пізніш категорично відмовив у вислухані її прохання, а насамкінець сказав: “Не личить брати хліб у дітей і кидати щенятам” (Мт15,26). Порівняння людини, що просить про допомогу, з собакою, вважаним за нечисту тварину, мусило бути чимось дуже принизливим, так як принизливим є для  жебрака, коли замість милостині сунуть йому в руку щось тхнуче. А все одно ханаанянка не ображається. Це “велике приниження” також приймає за добру монету і надалі ще довірливіше просить.В наших стосунках з Богом  тільки така постава є властивою.Духовний жебрак не заперечує, що є Божою дитиною, але бачачи свою духовну вбогість, погоджується на відкинення, на те, що ніхто не відповість на Його жебрацьке благання. Скільки ж жебраків попри невинні прохання нічого не отримують.Бог часто допускає прикрі досвідчення, гіркоту поразок, зіткнення зі зневагою з боку інших. В таких ситуаціях духовний жебрак буде вірити, що отримав найбільш цінну милостиню.Дуже виразно це видно в житті св. Йоана від Хреста, особливо в останньому періоді перед смертю. В серпні і в вересні 1591-році, коли перебував в монастирі в Пеньюелі розпочато проти нього справжню кампанію наклепів. Коли після капітули у Мадриді генеральний вікарій Нікола Доріа дав спеціальні повноваження Дієго Євангелісте, той подався до Андалузії в якості судді з наміром ототожнення — хоча б не надовго — доктрини св. Йоана від хреста з переслідуваними трибуналами Інквізиції згубними теоріями alumbrados1. Подорожуючи від монастиря до монастиря, Дієго Євангелісте намагається за допомогою обіцянок і погроз примусити до відповідних зізнань, чим викликав панічний страх навіть серед найревніших сестер. Коли попри це не вдалось йому отримати зізнань, що кинули б щонайменшу тінь, прибігає навіть до фальсифікацій. “Однак зі старих товаришів Святого з Гранади, вражений цими переслідуваннями, спеціально надсилає йому з Малаги завірення в своїй вірності. Лист показує, що він просто трясеться від обурення. Йоан від Хреста ж відповідає йому негайно: “Моя душа анітрохи не страждає з-за цього, напроти, має з цього урок любові Бога і ближнього”. (…)  В цей же час пише такі ось слова до настоятельки кармелітанок в Караваці: “Вже знаєш численні страждання, донько моя, які зносимо. Бог це допускає для хвали своїх вибраних. В мовчанню і надії буде наша сила”2. Дивлячись на долю св. Йоана від Хреста і багатьох інших святих по-людськи, можна сказати, що Бог поводиться зі своїми друзями дуже суворо, а проте Він саме таким чином виявляє по відношенню до них свою виняткову любов.
 
1.   Алумбарди, українською мовою “просвітлені”—секта  іспанських псевдомістиків гностичного характеру, що діяла на початку XVI сторіччя в Кастилії і на околицях Севілії. Були переслідувані найбільш суворо іспанською Інквізицією.2.   Див.: Марі-Домінік Пуенсен, Стрімка стежка, Святий Йоан від Хреста, Краків 1991 ст 189 п.; о. Бруно Фруассар, Святий Йоан від Хреста, Краків 1982, ст 411 п.                                                 Євангельський жебрак вмирає  з туги за Богом Прийняття постави євангелійного жебрака створює реальний шанс  п о в н о г о   з’є д н а н н я     з   Б о г о м   в ж е    т у т   н а   з е м л і, бо той, хто погодився на позбавлення всього, не спирається вже ні на чому поза Богом. Така людина за свою визнає лише прірву власної грішності, котра завдяки його жебрацькому благанню може бути у мить смерті наповнена безоднею Божої любові.Щоб тривати в такій поставі, треба відріктись від самого себе і закликати Боже милосердя з довір’ям євангелійної дитини, котра визнаючи свою вбогість, вірить, що не буде відкинута.Святі у мить смерті почуваються подібно Христу, наче залишені Богом, проте закликають Його ще міцніше і вмирають з туги за Ним. Можна би сказати, що остаточною причиною їх смерті є не тільки саме фізичне вичерпання, але і прагнення Бога.

        Наше життя веде до такої смерті:

         до повного зубожіння;         до дитячої безмежної довіри всупереч всьому;         до смерті від туги за Богом.                           Наслідуючи поставу Марії 

Коли глибше пізнаємо нашу слабкість, здається нам, що дуже важко тривати в присутності Бога, оскільки не бачучи в собі добра, почуваємось ніяково. Не знаємо, яку прийняти поставу, щоб наша поведінка була відповідною. Тимчасом  Бог очікує, що станеш перед Ним в правді, і що, визнаючи свою духовну марність,  довіришся Його милосердю.

Завдяки такій поставі будеш наслідувати Божу Матір, бо це Вона найповніше визнавала свою марність, постійно кликала Божого милосердя і найповніше довіряла. Вона також виявляла Богу найглибшу вдячність за кожен Його дар: “Величає душа моя Господа (…). Бо зглянувся на покору слугині своєї”(Лк 1,46;48). Оскільки Бог зглянувся на Її покору, то можна в якомусь сенсі говорити про Її поставу духовного жебрака. Та, котру Бог вивищив понад усі створіння, лишалась перед обличчям Бога в поставі повної покори. Маючи все, постійно з довірою очікувала всього від Бога, тоді як ми очікуємо тільки того, чого не маємо або що втрачаємо. Прохання і очікування того, що маємо, здається нам чимось абсурдним.

Пізнаючи свою духовну вбогість, намагайся як найчастіше кликати заступництва Марії. Кричи до Неї: Маріє, Ти бачиш, що усе марную, навіть благодать Пресвятої Жертви Твого Сина. Ти бачиш, що не хочу визнати мій статус жебрака. Прошу Тебе, Ти прийми за мене поставу євангелійного жебрака і проси Бога про милосердя. Таке кликання не буде проявом пасивності, буде воно являти тільки визнання власної немочі.

Тоді Марія може вчинити, що завдяки поставі тривання в правді будеш ставати  п о г л и н а ю ч о ю   п а с и в н і с т ю, що почнеш бути відкритий на діяння Бога, а пасивний на діяння своє.

                      ІІ  ОЧІКУВАННЯ  НА  ЄВХАРИСТІЮ 

Фундаментальним елементом нашого духовного життя є життя Євхаристією на кожний день -— тією найбільшою з благодатей, яку Бог нам безупинно дарує. Євхаристія, в котрій Ісус віддає нам самого себе, щоб ми мали життя: “Хто тіло моє їсть і кров мою п’є, той живе життям вічним”(Йн 6,54), дає нам можливість дійти до повноти з’єднання з Богом. Під час св. Літургії, Христос на наших очах спасає нас; віддає своє життя, щоб ми могли бути звільнені від пут гріха, і так само на наших очах воскресає, зміцнюючи нашу надію, що і ми воскреснемо, що, обмиті силою Його Спасительної Жертви з наших провин, будемо перемінені.                            Потреба внутрішнього ставлення 

Проте не відбувається це автоматично, але в міру нашого внутрішнього ставлення, в міру відкриття на цю незбагненну Таємницю і найбільший Дар. Христос, котрий на св. Літургії прагне занурити нас у своїй Відкупительній Жертві, настільки очищує і перемінює нас, наскільки ми того очікуємо. Отже, наша участь у Пресвятій Жертві повинна сполучатись з   б е з у п и н н о ю        м о л и т в о ю    о ч і к у в а н н я   на зустріч з Ним у св. Літургії —    тільки тоді можна говорити про життя Євхаристією.

Треба, щоб життя Євхаристією на кожний день, ставало підставовою і обумовлюючою ритм дня, програмою нашого внутрішнього життя і центром нашої щоденності. Так як в біологічному ритмі розпочинаємо день. Коли пробуджуємось, а закінчуємо, коли засинаємо, так для людей віруючих початком дня в сенсі духовного життя має бути участь в св. Літургії. Час же по її закінченні, без винятку ночі — якщо перед сном виключемо таку інтенцію —повинен бути для нас часом очікування на наступну св. Літургію і її плоди.Тим, що дуже ускладнює життя Євхаристією, є рутина, коли щоденна участь у св. Літургії і приймання Причастя набирають характеру побожної звички і виникають скоріш з заложеної схеми щоденних занять ніж з факту, що становить воно суть нашого життя.Часто таїнства трактуються майже магічно. Так можемо також розуміти слова: “Хто Тіло моє їсть і Кров мою п’є, той живе життям вічним”. Може здаватись нам, що вистачить приймати Тіло і Кров Христа пасивно, на засаді звички. А проте сенс слів Христа набагато глибший. Споживати Тіло Христа — це споживати Його не тільки фізично, але перед усім в духовному сенсі — з вірою. А це відбувається тоді, коли є в тобі  п р а г н е н н я   з ’є д н а н н я   з   Н и м,  коли за Ним тужиш. Тоді має місце твоя духовна комунія, котра через палке очікування може відбуватись постійно. Якщо ж не очікуєш на Христа в Євхаристії, це означає, що не прагнеш прийняття з вірою Його Тіла і Крові — що не прагнеш з’єднання з Ним.Рутинне приймання св. Комунії, навіть якщо товаришує цьому миттєве зворушення, ще не гарантує тобі спасіння. Спасуться ті, котрі будуть цього прагнути, котрі просячи цієї ласки, будуть її очікувати. Тільки той, хто постійно очікує на Христа в Євхаристії, бо  в  Н ь о м у   б а ч и т ь    с в о є          с п а с і н н я,  може мати певність, що удостоїться цієї благодаті також у мить смерті. Жити Євхаристією — це тужити за Відкупленням, це постійно очікувати визволення — для себе і для інших.Якщо не живемо таємницею Євхаристії і молитвою очікування на св. Месу, то це так, наче б ми погорджували Відкупительною Жертвою Христа. Здійснюється тоді якесь велике зло. Ось Бог приходить, щоб занурити нас в Спасительній Жертві свого Сина, а людина, для котрої св. Меса стає скоріш звичкою і рутиною ніж фундаментом його внутрішнього життя, в якійсь мірі погорджує цим найбільшим Даром.Що робити, щоб св. Меса дійсно стала центральним моментом нашого життя?Як жити Євхаристією на кожний день?Як очікувати на св. Месу?Щоб протиставитись схематизму і рутині, необхідне є очікування на св. Месу у покорі — в поставі поглиблення правди про Євхаристійну Учту, на котру Ісус запрошує нас кожного дня, так і правди про запрошених.                             

   Без пізнання своєї грішності   не буде в тобі голоду очікування   на Євхаристію.

Очікування на Євхаристію стає більш справжнє і глибоке, коли ліпше пізнаємо стан нашої душі; коли Бог більш виразно показує нам, що кохаючи безладно самих себе, погорджуємо Його любов’ю; коли показує нам, як сильно віддаляємось від Нього внаслідок шукання власної волі, браку життя в Його присутності і мислення по-людськи.Тоді, якщо станемо перед Богом в правді, будемо змушені визнати, що на кожному кроці забуваємо про Нього і про виконування Його волі, що на кожному кроці відвертаємось від Нього. Бог же, провадячи нас дорогою віри і показуючи чимраз повніше, яким трагічним є стан нашої душі, вчинить, що почнемо вбачати у Відкупительній жертві єдиний шанс нашого спасіння.Поки не пізнаєш власної грішності і не визнаєш свій статус духовного жебрака, не будеш очікувати на св. Літургію у глибшому сенсі. Можна очікувати на Євхаристію в емоційному сенсі, але якщо хтось лишається у стані холодності, то тільки виразне пізнання власної духовної немочі може викликати прагнення очищення через участь у св. Літургії, хоча спершу буде це прагнення, яке виникає не стільки з любові до Христа, скільки із певного жаху від своєї духовної ситуації. Справжня любов до Бога народиться тільки в стражданні; буде плодом несіння хреста, котрий в якійсь мірі розчавить нашу власну любов і пиху.Чи в ситуації, коли ніхто тебе не хвалить, коли твоє заангажування в служінні Христі не дооцінюють, не виникає в тобі бажання відмовитись від праці для Христа? Чи не стає тоді вона для тебе занадто втомлюючою? Чи не утікаєш від неї, виправдовуючись необхідністю відпочинку? Все те свідчить, яка мізерна є твоя любов до Бога.Бог, показуючи тобі хоча б частку правди про тебе, показує тобі водночас, як необхідне для твого внутрішнього життя очікування на Євхаристію. Якщо не тужиш за Відкупительною Жертвою і приймаєш св. Причастя тільки з огляду на побожний звичай, це означає, що не хочеш бути перемінений через Відкупительну Жертву Христа. А якщо цього не хочеш, то твоє життя є саме вегетацією, є якби чеканням на засудження. Бо ж Бог не спасе тебе всупереч твоїй волі.Наслідком первородного гріха є між іншим те, що молитва вимагає від нас праці над собою і безупинного переламування себе. Окрім того, якщо маємо йти дорогою покори, то Бог буде найчастіше закривати перед нами всілякі успіхи, особливо в цій сфері нашого життя, щоб ми, досвідчуючи власну грішність, почали прагнути Євхаристії, щоб почали прагнути її у площині волі, оскільки це найважливіше.                                 Очікувати на Євхаристію в поставі блудного сина Деякою віддаленою аналогією Євхаристійної Учти є учта, яку євангелійний отець справив своєму блудному сину, що повертався. Наше очікування на участь в ній повинно бути в якомусь сенсі подібне до очікування на зустріч з батьком вмираючого з голоду блудного сина —  о ч і к у в а н н я,  п р о н и к н у т е  н а д і є ю   н а   с п а с і н н я.Коли блудний син розтратив надану йому батьком спадщину, “І от як він усе прогайнував, настав великий голод у тім краю, і він почав бідувати. Пішов він і найнявся до одного з мешканців того краю, і той послав його на своє поле пасти свині. І він бажав би був наповнити живіт свій стручками, що їх їли свині, та й тих ніхто не давав йому. Опам’ятавшись, він сказав до себе: Скільки то наймитів у мого батька мають піддостатком хліба, а я тут з голоду конаю. Встану та й піду до батька мого і скажу йому: Отче, я прогрішився проти неба й проти тебе! Я недостойний більше зватися твоїм сином. Прийми мене як одного з твоїх наймитів. І встав він і пішов до батька свого. І як він був іще далеко, побачив його батько його й, змилосердившись, побіг, на шию йому кинувся і поцілував його”(Лк 15,14-20). Євангелійний блудний син, отримавши частину майна, виїхав десь дуже далеко від свого рідного дому. Коли від’їжджав, міг як заможна людина скористатись якимось зручним засобом пересування, там же, де оселився, напевно теж на початку вистачало його на багато, може на якесь володіння, багатий дім, служників. Проте через деякий час, коли  розтратив свою спадщину з розпусниками, від його багатства не лишилось сліду. Змушений був продати не тільки володіння чи багатий дім, але все своє майно. А коли в тій країні настав голод, почав терпіти таку велику нестачу, що продав також своє вишукане вбрання, стаючи жебраком. Праці шукав вже безумовно в жебрацькому лахмітті, якщо пожертвували йому заняття не тільки найбільш принижуюче, але для ізраїльтян просто ганебне. Коли б його вигляд виказував походження з заможнього дому чи виховання, безумовно ніхто б не наважився запропонувати йому таке заняття.Зовнішнє виснаження блудного сина було якби відзеркаленням його духовної трагедії, що виникла з того, що жив він так, наче Бога не має, що шукав тільки власної волі, не рахуючись ані з волею свого доброго батька, ані з Божою волею.Коли ж пізніше цей виснажений і вмираючий від голоду син вирішує вернутись до отця, це є рішення податись в дуже довгу путь запевно не тільки без грошей, але й без сил, у стані крайнього фізичного, психічного і духовного вичерпання. Тим, що тримало його при житті, коли йшов, може хитаючись від голоду, змореності і цілковитого виснаження, була надія, що зустріч з батьком змінить його життя. Можна припустити, що блудний син на своїй зворотній дорозі до батька неодноразово падав, болісно поранюючись. Та весь час піднімався і йшов далі — бо жив надією зустріччі з батьком,  н а д і є ю,    щ о    б а т ь к о   й о г о    п р и г о р н е.Його зворотню дорогу можна порівняти з хресною дорогою придавленого нашими гріхами Христа, про котрого пророк Ісая каже, що з-за тортур і завданих Йому ран “— так не людськи був спотворений Його вигляд і постать Його була не схожа на людську”(Іс 52,14). Подібно міг виглядати той блудний син, котрий вертався як жебрак. Може ті, котрих просив про допомогу, сміялись з нього і кепкували, може відганяли його від подвір’я як безпритульного пса.Його отець проте, помітивши його, вибіг до нього з поспіхом і до глибини розчулений, обійняв сина, що вертався. Показаний в притчі поспіх батька міг походити не тільки з переживань батьківського серця, але і з того, що вигляд сина був напевно шокуючий.Подібно Отець небесний з поспіхом виходить нам на зустріч і з любов’ю пригортає нас, коли через очікування на св. Месу і участь в ній зі скрухою вертаємось до Нього. В часі Євхаристійної Учти, Христос дає нам самого себе, водночас наново обдаровуючи своєю спадщиною.Ми тим часом, часто вже щойно після св. Причастя, знову розтрачуємо повернену нам спадщину з тими найнебезпечнішими “розпусниками”3:з власною любов’ю, з власною волею,

з мисленням по-людськи.Розтрачуємо це духовне майно, котрим Бог в часі Відкупительної Жертви. А коли. Знов опиняючись в драматичній

3 У старому Завіті термінами “перелюб” і “розпусник” визначена невірність завіту (Ос 2,4), котрий Бог порівнює до зашлюбинами (Ос 2,21-22). Ісус, прив’язуючись до біблійної символіки вірної подружньої любові, “віроломним поріддям” назве тих, у котрих не знайшов віри, котрі постійно жадали знаків і чудес, а також тих, котрі посоромляться визнати Його і проголошувану Ним Євангелію (Мт 12,39; 16.4;),(Мк 8,38). Св. Яков же “перелюбом” назве “будь-який компроміс між любов’ю до Бога і до цього світу”(пор. Як 4,4).(Словник біблійної теології, ред. К. Леон Дуфор, Познань-Варшава 1975, стр.171).  ситуації, прагнемо повернутись, небесний Отець вибігає на зустріч нам, щоб в черговий раз занурити нас в стражданні, смерті і воскресінні свого Сина. Більш того, Бог вибігає до нас вже в момент, коли очікуємо на св. Літургію. Вже тоді через віру занурює нас в таємниці Відкуплення, обдаровуючи по мірі нашого очікування плодами св. Меси, попри те, що ще в ній не приймали участі.                               Очікувати в поставі жебрака Син, котрий вертається,  п р и й м а є    п о с т а в у   ж е б р а к а  не тільки у звичайному  розумінні цього визначення, але й в духовному сенсі. Визнає, що згрішив проти Бога, що є духовним бідаком і просить про милосердя, не ставлячи жодних умов. Погоджується бути в домі свого батька кимось останнім.Молитва очікування на Євхаристію повинна проникати свідомість тим, що твоя душа є покалічена, зранена і зголодніла, як зголоднівшим і зраненим був блудний син, котрий вертався до батька як жебрак.В духовному сенсі ми також  знаходимось зазвичай в ситуації аналогічній, тій, в якій опинився він. Може це не є ситуація ідентична щодо букви, але мусимо визнати, що навіть коли часто приймаємо святе Причастя, то після кожної святої Меси, після кожного Причастя ми знову невірні Богу, знову, свідомо чи несвідомо, живемо так, ніби Бога не має.Завжди, коли живеш для себе, коли любиш безладно себе, погорджуєш Богом, і так відходиш до тієї “країни”, в котрій тратиш надану тобі Отцем спадщину; де тратиш багатство благодатей, котрі плинуть з Євхаристії; де в “ім’я Боже” виконуєш свою волю, оскільки мислиш і дієш по-людськи; де під прикриттям служіння Богу чиниш перелюб з богами цього світу. Твоя душа стає тоді подібною до душі блудного сина. Звісно, ти зазвичай не свідомий цього, але коли б Бог осяяв тебе світлом своєї благодаті, побачив би, в якому трагічному стані залишається твоя душа. Навіть якщо живеш у стані освячуючої благодаті, все одно з’являються в твоєму житті легкі гріхи або недосконалості. Коли б мав повну свідомість, як сильно ранять вони Бога, напевно почувався б великим грішником, духовним бідаком.Коли батько блудного сина міняє його жебрацький одяг на найкращі шати і сандалі, коли обдаровує його обручкою і влаштовує на його честь учту, відбувається якби його друге народження, про що говорить він своєму іншому сину: “Веселитись і радіти треба було, бо оцей брат твій був мертвий і ожив, пропав був і знайшовся”(Лк 15, 32).Подібно св. Меса є часом нашого духовного відродження. Отож повинен з великою тугою очікувати на зустріч з милосердним Батьком в часі Пресвятої Жертви, повинен  ж и т и    г о л о д о м     Є в х а р и с т і ї.Коли б постійно з надією очікував на св. Літургію, твоє зло перестало б бути приводом постійних сумнівів і знеохочення. Став би тоді більш стійкий проти спокус, котрі можуть тебе доводити до тяжких падінь. В ситуації ж, коли не очікуєш на милосердя Христа, котрий очищує тебе чи в Євхаристії, чи в таїнстві сповіді, не має чого дивуватись, що сатана підсовує тобі чимраз нові спокуси, котрим піддаєшся, аж насамкінець помітні вже для всіх падіння ранять твою пиху досконалості. Але чи потрібно чекати, аж Бог таким чином нас струсне? Чи не краще вийти раніш на зустріч Божій любові? Бо ж коли б — визнаючи статус духовного жебрака — інакше сприймав сакрамент Євхаристії і сакрамент сповіді, Бог міг би зробити тебе іншою людиною, міг би змінити твоє серце, щоб не тільки не змарнував власного життя, але і інших наближав до Бога.Розум, доки не буде освітлений вірою, не покаже тобі трагізму твоєї духовної ситуації, тому треба, щоб тим більш в дусі віри, визнавав, що в духовному сенсі ти блудний син, що — духовний жебрак. Тоді почнеш справді очікувати зустрічі з Христом в Євхаристії, почнеш очікувати на цю пречудову Учту, котру Він влаштовує, радіючи твоєму поверненню.                           

Очікувати в поставі прокаженого 

Наслідки мислення по-людськи і виконування власної волі показує наочна сцена нарікання Марії і Арона на Мойсея: “Марія ж з Ароном нарікали на Мойсея з-за жінки-кушійки, він бо взяв жінку-кушійку, і говорили: “Чи тільки ж до Мойсея промовляв Господь? Хіба й до нас не говорив Він?” (…)  І, палаючи гнівом супроти них, відійшов Господь. Скоро ж хмара відступила від намету зборів, Марія зробилась білою, мов сніг, від прокази. (…) Тож каже Арон до Мойсея: “Пане мій, благаю тебе, не накладай на нас кару за гріх, що по-дурному вчинили ми. Молю тебе, нехай вона не буде, мов та мертва дитина, що вроджується на світ із напівзогнилим тілом””(Числа 12,1-2;9-12).Зовнішній вигляд Марії був — подібно як у випадку з блудним сином — відзеркаленням її трагічної духовної ситуації.Переступ Марії і Арона, котрий міг здаватись невеликим, в дійсності був дуже серьозним. Оскільки розголошувана ними вістка без урахування усіх обставин могла би руйнувати в очах їзраїлатян авторитет Мойсея — цього особливого знаряддя в реалізації Божих задумів. Отже, було це, в цьому конкретному випадку руйнуванням Божого діла.Подібно відбувається з нами, бо й ми думаючи і діючи по-людськи, хоча б позірно не здавалось це чимось дуже поганим,    п р о т и с т а в и м о с ь     з а м і р а м    Б о г а. Отже, якщо захочемо подивитись в правді на нашу духовну ситуацію, помітимо, що наша душа вкрита якби проказою гріхів і невірностей, проказою мислення по-людськи, проказою шукання власної волі, а не того чого від нас очікує Бог.Коли пізнаємо, як ця проказа зла винищує наше внутрішнє життя, навіть коли вона переплітається з добром, яке Бог через нас здійснює, почнемо очікувати на Євхаристію чи таїнство сповіді як на годину очищення нас від прокази — так, як прокажені очікували на зустріч з Ісусом, котра була для них єдиною надією.Людина, сліпа щодо бачення власної грішності, не просить про очищення, Тільки той, хто бачить себе прокаженим, просить — і отримує очищення. Живучи молитвою очікування, будеш постійно занурюваний в плодах відкупительної Жертви і постійно очищуваний, хоча-б твоє зло було найстрашніше — бо стосовно безмежного милосердя Бога, котрим тоді користаєшся, все те ніщо.За найбільш прокажених безсумнівно вважають себе святі і вони теж  найчастіше просять Бога про милосердя. Можливо, вмирають вони, тужачи до чергового занурення в безкровній Жертві Христа, щоб могли бути очищеними. А вмираючи з цією надією, дійсно зазнають у мить смерті цілковитого очищення і вже не повинні проходити через честилище.В ситуації смерті людини, котра тужить за Євхаристією і у покорі очікує її плодів, Христос в своєму милосерді безсумнівно очистить її від її духовної прокази, бо такого очікування не може залишити без відповіді. Людина, котра живе голодом Євхаристії, удостоїться зливи особливих благодатей. Той, хто довірливо протягує руки до Бога, відповідає на заклик Христа: “Просіть, і вам дасться; шукайте, і знайдете; стукайте, і вам відчинять” (Лк 11,9).Коли б смертельно хвора людина дізналась б, що існують ліки від її хвороби, тільки що повинна приймати їх щодня, без сумнівів зробила би все, щоб їх дістати і певно з найбільшою увагою пильнувала би часу їх вживання.Отже, якщо починаєш помічати, що твоя душа вкривається духовною проказою гріха і це зазвичай щойно  після св. Меси, в котрій береш участь, часто ще до того, як вийдеш з церкви — наприклад, коли забуваєш про Бога, що і є формою зневаги Його — намагайся кликати Його милосердя.Завжди, коли помітиш, що занурюєшся в своїх щоденних гріхах, можеш негайно виходити з цього багна, можеш очищуватись і відроджуватись — потрібно щоб цього прагнув і просив про це. Якщо, помічаючи в собі злу волю, пізнаєш, що це з-за пихи так рідко просиш, то подумай, чи не є це прояв людської дурості? Бо ж якщо не має в тобі прагнення бути очищеним, то це так якби не хотів бути спасенним. Що більше, кожного разу, коли не просиш про очищення міццю Відкупительної Жертви, невимовно раниш Бога.Проказа душі може виникати з того, що беручись за якусь працю, спалюєш себе в надмірному заангажуванні в ній. Оскільки не відірваний від своїх занять — і тоді концентруєшся на якомусь завданні чи наміченій меті, а не на особі Христа, котрий є при тобі. Коли б пам’ятав про близьку присутність Христа, запрошував би Його до свого серця і просив би, щоб це Він через тебе діяв. Може тобі здаватись, що виконуєш Божу волю, тоді як Бог не хоче, щоб нажаль залучався до чогось таким чином. Бог хоче, щоб пробував розізнати Його волю, вивчаючи ситуацію, обставини, умови. Звісно, лишаючись в темряві віри, не будеш знати до кінця, яка є Божа воля, але потрібно, щоб її шукав. Той, хто цілковито віддає своє серце якійсь справі чи праці, яка в цю мить суперечить Божій волі, є як метелик, котрий падаючи в полум’я, гине в ньому, замість того, щоб користатись з цього світла і тепла.Інколи забуваємо про Христа навіть тоді, коли Він робить через нас справжні знаки. І такою поставою замикаємо на Нього інших, руйнуючи Боже діяння. Наша духовна проказа може тоді особливим чином переходити на тих, з котрими стикаємось, що тим самим дуже негативно відображується на їх духовному житті.Діяння Бога через нас не мусить бути відзеркаленням ступеню нашого з’єднання з Ним. Про це кажуть дуже гострі слова Христа: “Багато Мені того дня скажуть: Господи, Господи! Хіба ми не Твоїм ім’ям пророкували? (…) Хіба не Твоїм ім’ям силу чудес творили? І тоді Я їм заявлю: Я вас не знав ніколи! Відійдіть від мене, ви, що чините беззаконня!” (Мт 7,22-23). Якщо товаришує тобі проказа зла, то хоча б були в твоєму житті чудеса, обмежуєш вибух Божого милосердя — і несеш за це відповідальність.    Коли не користуєшся тим винятковим даром, яким є Відкупительна Жертва, то можна порівняти тебе з тим прокаженим з часів Христа, котрий знаючи, що може бути Ним очищений, не хотів би вийти на зустріч з Ним; котрий сказав би: Не буду просити, волію щоб моє тіло зогнило.Людська пиха може дійти аж до такої постави.                          

Смерть в перспективі Євхаристії 

 Людина, котра живе Євхаристією, починає дивитись на все, чого досвідчує, інакше — по-Божому. Так починає дивитись як на власне життя, так і на неминучість смерті. Чимось зрозумілим стає тоді для неї також мученицька смерть, більш того, вбачає в ній найвищу відзнаку і найбільше полегшення в осягненні святості.Дивлячись по-Божому на смерть, бачимо, що людина неспроможна подовжити своє життя навіть на мить. Це Бог визначає йому межу. Той, хто вмирає мученицькою смертю, міг би вмерти в той самий момент в інших обставинах, навіть у випадку можливості скористатись найсучаснішими методами лікування і підтримання життя, бо Володарем життя і смерті є Бог. Коли подивимось на мученицьку смерть у світлі віри, побачимо в ній дорогоцінну перлину, проте, котрої людина може не прийняти.Якщо дозволиш Богу очистити тебе від прокази гріхів, будеш піддатливий на дію благодаті, а тоді, коли надійде тобі час страждати і вмирати, то вже не ти будеш переживати безмір страждань, а Христос, з котрим з’єднався, бо Він сам хоче бути в тобі розіп’ятий, хоче за тебе нести хрест страждань, оскільки ти на це нездатний. Проте, щоб дозволити Христу розлити над тобою цю виняткову благодать, мусиш відкритись на дар Євхаристії.Навіть коли Бог не піддасть тебе фізичному мучеництву, то в мить смерті будеш переходити через мучеництво серця. Тоді також маєш дозволити, щоб це Він через тебе, зануреного в плодах Відкупительної Жертви, а отже очищеного, міг взяти на себе тягар випробування віри, через котре будеш проходити.                           

Очікування, котре вже є зустріччю.

Благодать прийняття Євхаристії в часі Літургії неможливо з чимось порівняти, але певні благодаті, що очищують тебе від твоїх гріхів, отримуєш вже тоді, коли з вірою очікуєш Літургії. Коли очікуєш зустрічі з Ісусом Євхаристичним, безпосередньо —через віру і надію — вже з Ним зустрічаєшся.Зустрічаєшся з Ним також тоді, коли дивлячись на хрест, просиш: Боже, очисти мене від прокази моїх гріхів, від перелюбу з черговим божком, або коли попросту кажеш: дякую Тобі, що мене очищуєш, що занурюєш мене в своїй смерті і в своєму воскресінні, що повертаєш мені гідність Твоєї дитини, котрою обдарував мене в таїнстві св. Хрещення.Як часто адоруєш Хрест? Може висить в тебе в на стіні забутий, але ж це не є “щось”, це Хтось. На хрест повинен дивитись так, як прокажений дивився на Ісуса, коли Той торкався його і очищав.Кожна форма молитви, наскільки стаємо перед Богом з глибокою вірою, наприклад молитва перед зображенням Пресвятого Серця Ісуса і пам’ять про те, що це Серце палає вогнем любові до нас, є для нас джерелом очищення. У Відкупительній Жертві занурюєшся також тоді, коли з вдячністю думаєш про благодать Божого дитинства котру заслужив для тебе Христос, коли є в тобі радість від того, що можеш кликати до Бога: Авва, Отче! (пор. Гал 4,6).Твоя радість дитини Божої, радість когось, хто не є невільником, але сином і спадкоємцем неба, буде випромінюватись на інших. Людям, що зневолені путами гріха, зможеш показувати вільність і щастя дитини Божої. Будеш їм усвідомлювати, що міццю Христової Жертви також їх ланцюги були розірвані, що вони вільні і можуть бути щасливі. Випливаючий з відкриття на Відкупительну Жертву динамізм твого внутрішнього життя може бути дієвим знаряддям відкриття інших на Бога.Якщо твоя воля буде поєднуватись з волею Бога, будеш прагнути постійно занурюватись у Відкупительній Жертві, бо Бог цього очікує від тебе.Відкриття на Євхаристію — невід’ємна умова результативного діяння через нас Святого Духа. Прохання про життя Євхаристією нехай буде елементом твоєї адорації і безпосереднього приготування до св. Літургії чи вечірньої молитви. Також по ходу роздумування намагайся  повертатись до цього підставового прохання. Бо найважливішим є те, щоб і ти сам, і усі, котрих доручаєш Богу, відкрились на благодаті Відкуплення, на міць Спасительної Жертви Христа.                                  

Марія в твоєму очікуванні 

Головним мотивом твоєї ранішньої молитви нехай буде довірення себе через Марію Ісусові і прохання, щоб Вона сама занурювала тебе у Відкупительній Жертві свого Сина.Коли визнаєш, що прокажений і помітиш в собі навіть злу волю, проси Марію, щоб Вона за тебе очікувала на св. Літургію, щоб Вона за тебе постійно тужила за Богом, щоб жила голодом Бога на взірець свого Сина і просила для тебе і усіх, котрих доручаєш Богу, милосердя. Якщо не будеш про це просити, як же Вона може явити тобі цю благодать — бо ж не може тебе позбавити твоєї волі.Мати Божа найкраще знає, як сильно потребуємо життя св. Месою на кожний день і як сильно відсутністю такої постави ранимо Бога.Чим частіше будеш просити Її про занурення у Відкупительну Жертву, тим більше будеш відкритий на дію благодаті і на виконування Божої волі — а це внутрішньо перемінить тебе і зробить ефективним знаряддям Божого діяння, знаком надії для заплутаного у гріх світу.    

 
< Поперед.   Наст. >
ikona-sw-rodziny.jpg
Церква і місія
zemla2.gif
Power by ArtGattino