24.01.2018
В закладки   Надрукувати   Написати листа  
Головна
Історія
РНР в Україні
Галерея
Література
Наші молитви
Бюлетні
Теми зустрічей
Статут
Статті
Новини
Лінки
Головна
 
 
Подібні матеріали
Зошит№18 Виховання в родині. Ч2 Версія для друку Відіслати на e-mail
Рейтинг: / 0
ГіршеКраще 
Написав Administrator   
09.07.2010
Християнське виховання особливо скероване на те, щоб привести дитину до чимраз глибшого розуміння молитви та щоб розбудити в ній природну потребу спілкування з Богом.  Це вимагає чимраз яснішого розуміння та глибшої свідомості, що молитва є розмовою з   Тим, Хто нас дуже любить. 
ХРИСТИЯНСЬКЕ ВИХОВАННЯ В РОДИНІ
 

І. ВИХОВАННЯ ДО МОЛИТВИ

          Християнське виховання особливо скероване на те, щоб привести дитину до чимраз глибшого розуміння молитви та щоб розбудити в ній природну потребу спілкування з Богом.  Це вимагає чимраз яснішого розуміння та глибшої свідомості, що молитва є розмовою з   Тим, Хто нас дуже любить. 

         Дійти до цього розуміння неможливо в ситуації, коли батьки обмежують навчання дитини лише наказами молитись. Примушування до практик релігійного життя під тиском погроз найчастіше призводить до наслідку, зовсім іншого від очікуваного. У думках же дитини  створюється стереотип, який знищує її спонтанність у контакті з Богом: вранці та ввечері я   мушу молитися;  мушу ходити на Божу Службу;  мушу дотримуватись заповідей і т.п.

 

Розмовляти з дитиною про потребу молитви

 

         Виховання до молитви здійснюється як через участь дитини в молитві батьків, так і завдяки розмовам про неї. В розмовах батьки повинні  звертати увагу на те, що:

         через молитву поглиблюється наша єдність з Богом;         це від неї залежить наш внутрішній розвиток;         вона також впливає на ціле наше життя.

         Без молитви, якої ми потребуємо як їжі, слабнемо духовно і тоді в нас оживає зло; падаємо тоді чимраз частіше та ранимо тим Бога й кривдимо інших людей. Коли закриваємося від Творця – виразом цього є занедбування молитви – завжди впадемо. Тому, чим частіше грішимо, тим сильніше Бог закликає до переміни нашого життя, до того, аби його фундаментом стала молитва.

Це вона повинна в нашому щоденному житті займати перше місце. 

Заохочувати до якнайчастіших молитовних актів любові

          Негаразд, коли дитина засвоїть таку схему розуміння молитви, яка ставить наголос лише на обов’язок ранкової та вечірньої молитви, не звертаючи уваги на її значення протягом дня. Вберігаючи дитину від цього, потрібно заохочувати її, між іншим, до чимраз частішої   молитви    короткими    зверненнями - щоб в різних обставинах щоденності  якнайчастіше зверталася до Бога. Такою формою молитви може бути часте повторювання, наприклад, таких актів любові, як: “Господи Боже, люблю Тебе”; “Божа Мати, вірю, що Ти поруч”; “Ісусе, довіряю Тобі”; “Боже, помилуй мене”; “Маріє, я Тобі жертвую моє навчання і мої забави” і т.п.

На початку можна запропонувати, щоб на протязі дня дитина так промовила принаймні кілька разів, а через деякий час запитати: “Як думаєш, чи  не було б добре частіше говорити Ісусові та Матінці Божій, що Їх любиш?”

Може статись так, що дитина буде промовляти багато таких  молитовних закликів, але – одне за одним, щоб якнайшвидше виконати свій “обов’язок”. Тому важливо, щоб дитина знала, що не йдеться про кількість, а про те, щоб розпочати діалог з Богом в різноманітних ситуаціях щоденності: у школі, під час гри та коли вона вчить уроки.

Віт де Фантґалланд, котрий вже у віці 5 років дуже багато молився  і багаторазово протягом дня молився улюбленою молитвою “Радуйся, Маріє”, колись збентежив свою виховательку запитанням: “Скільки разів молитеся “Радуйся, Маріє” та вервицею до Божої Матері?”

Вихователька, здивована несподіваним запитанням, відповіла з певним ваганням: “Хіба я знаю…? Може раз…” І -  щоб вийти з незручної ситуації, швидко закінчила свою відповідь запитанням: “А ти, Віт?”

Хлопець, не бажаючи її засоромити, відповів непрямо, але правдиво - бо насправді не рахував він своїх безустанних молитов: “Ви праві, що не знаєте, бо я також  у відносинах з Господом Богом ніколи нічого не рахую” (див. “Маленький шанувальник Ісуса”, Краків 1949, с.27). 

Впровадження дитини в молитву медитації

 

Іншим способом  поглиблення молитви дітей –  особливо тих, котрі приступили до першого Святого Причастя – є введення їх в спрощену форму медитації.

Свята Тереза від Дитятка Ісус, згадуючи період, коли готувалась до прийняття першого Причастя, пише: “Ніхто ще тоді не вчив мене способу молитися думками, хоча я дуже цього прагнула. Одного дня одна із моїх вчительок в Абатстві запитала мене, що я роблю тоді, коли в мене вільний день, коли я сама. Я відповіла, що входжу до пустого куточка за своїм ліжком, який можна заслонити і там собі думаю. – Але про що так думаєш? – запитала вона мене. Думаю про Господа Бога, про життя, ВІЧНІСТЬ, одним словом – думаю! … Ця добросердна черниця щиро посміялася з мене і пізніше  любила мені пригадувати часи, коли я думала, запитуючи, чи я й надалі думаю… Тепер я розумію, що, не усвідомлюючи собі цього, я робила медитацію, і що Добрий Бог вже тоді освічував мене у таємничий спосіб” (“Твори”, т.І, Краків 1971, с.132).Цією формою молитви вже в дитинстві молився також святий Йоан Боско. Свідчать про те спогади господарів, в котрих 12-річний Йоан почав працювати: колись побачили вони, що хлопець, пасучи корів, стає на коліна на пасовищі з книжкою в руках і обличчям, зверненим до неба. Оскільки очі в нього були заплющені, не помітив він господаря, котрий наближався, і аж тоді, коли він підійшов дуже близько, “встав збентежений, що його застали на медитації” (Т.Боско, “Отець Боско, вихователь”, Варшава 1990, с.43).  Бажано, щоб дитина мала написану просту схему роздумування, наприклад:1.     Читаю уривок Святого Письма.1.2.     Задумуюсь, про що говорить даний текст; думаю про це і уявляю собі змальовану в ньому сцену.1.3.     Задумуюсь, як би я повівся в такій ситуації.1.4.     Думаю про те, що через  цю подію Бог хоче мені сказати.1.5.     Приймаю постанову, яка випливає з проведеного  роздумування.

Таку схему можна закінчити поясненням: роздумування повинно тривати не довше ніж 30 хвилин. Вислів: “не довше” дійсно є важливим: не можна, бо дитині, яка здебільшого неспроможна довго зосереджувати увагу, накладати більший від її можливостей тягар. Якщо б вона присвятила лише 10 або 15 хвилин –  це теж добре. А 30-хвилинна медитація є певним ідеалом, до якого дитина буде доходити поступово, між іншим також завдяки поновлюваним делікатним вказівкам батьків.

Найкращим часом медитації є початок дня. Адже ранкове роздумування дає можливість практикувати протягом цілого дня прийнятих постанов.

Можна також пропонувати дітям, щоб використовували схему медитації, представлену у 4 Зошиті Руху Назаретських Родин (с.7-53) , яка, з огляду на своє багатство виразів, може стати для них дуже близькою. Такі пункти роздумування, як: Ісус перед моїми очима; Ісус в моїм серці; Ісус в моїх долонях; бути в серці Ісуса; бути на руках Ісуса, можуть особливим чином порушувати уяву дитини та спрощувати їй входження в молитву медитації.

Безумовно, зрозумілою для дітей та простою для запам’ятовування може бути також схема провадження медитації, яка посилається на Господню Молитву  (4 Зошит, с.22-28). Звернення особливої уваги на заклики: “Отче наш”; “Нехай прийде Царство Твоє”; “Нехай буде воля Твоя”, могло б допомогти дітям відійти від рутинного відмолювання цієї найважливішої молитви. Вищезгадані сцени можна пізніше пропонувати для використання також під час медитації, яку проводимо на основі уривків зі Святого Письма.Роздумування, проваджене на основі фрагментів Євангелія, дасть дитині змогу поєднати зміст, почутий вже на проповіді та катехезації, з особистими роздумами.  Старшим дітям варто запропонувати, щоб через деякий час використовували в медитації короткі фрагменти класичної духовної літератури, якою є книжка Томи Кемпіського “Про наслідування Христа”. Св. Тереза від Дитятка Ісуса, коли пише про свої прочитані у дитинстві книжки, визнає: “Давно я вже живилася «чистим борошном», що знаходиться у “Наслідуванні”; це була єдина книжка, яка приносила мені користь; я ще не знала скарбів, прихованих у Євангелії. Я мала записані в серці майже всі розділи мого улюбленого “Наслідування”; з цією книжкою я ніколи не розлучалася, влітку носила її в кишені, взимку також завжди була біля мене; згодом це вже стало традицією. У Тітки не раз цим бавились: розгортали книжку на випадковому місці та казали мені читати напам’ять розділ, на якому зупинилися їх очі” (“Твори”, т.І, с.160-161).Автор “Наслідування” через систематичний шлях роздумів навчає мислення, і одночасно дає певні висновки. В багатьох розділах представляє також певні істини, пов’язані з внутрішнім життям у формі діалогу учня з Ісусом – а це особливо цінне, тому що вчить налагоджувати безпосередній контакт з Богом. Читаючи “Наслідування”, а особливо діалоги учня з Ісусом, дитина може почати входити в певного роду індивідуальний, дуже сердечний та інтимний контакт з Богом.

Ця книжка – це також взірець певної особливої релігійної лірики. Батьки  можуть подарувати її дитині (найкраще з дарчим написом), наприклад, з нагоди Різдва Христового, дня народження або річниці Першого Святого Причастя.

 Дуже важливим елементом роздумування є постанова. Вона може бути продовженням зобов’язань, взятих вже раніше (див. 17, Зошит ІІ розділ). Було б добре, щоб дитина завела спеціальний зошит, в який під черговим номером і датою медитації могла записувати свої постанови. Важливо також, щоб під час вечірнього іспиту совісті вона старалася оцінювати, наскільки її виконувала.Звісно, що дитина дуже часто не в змозі буде виконати усіх вимог роздумування; буде обмежуватися, наприклад, прочитанням фрагменту Біблії, розповіддю, що в ній є на ілюстрації, прийняттям духовного зобов’язання. Повне ж здійснення усіх етапів роздумування – не найважливіше. Важливо те, щоб дитина приймала постанови, що відповідають змістові медитації, а потім старалася виконувати їх у щоденному житті.Особливо потрібно заохочувати дитину до постанов, пов’язаних з працею над формуванням покори. Тому й взяті через неї вирішення не можуть обмежуватися, наприклад, лише молитвою в різних потребах; вони повинні враховувати передусім внутрішню працю над собою. Звісно, молитва, особливо за інших, має велику цінність. Однак важливо, щоб вона не ставала в житті дитини формою навертання інших, коли не звертаєш уваги на себе. Отже, бажано заохочувати дитину до таких постанов, які безпосередньо стосуються боротьби з власним егоїзмом, як наприклад: буду слухняний батькам; буду допомагати рідним; ніколи не буду брехати; без дозволу батьків не буду дивитися телевізор; запропоную мою допомогу хворому однокласнику; допоможу мамі прибрати кімнату.Якщо пізніше дитина не буде виконувати певних постанов, потрібно, щоб верталася до них багаторазово.

Натомість, коли після якогось часу первісний запал у здійснюванні взятих постанов ослабне, може вона їх інтенсифікувати. Отже, згодом постанови такі, як :

буду більше молитися;не буду битися з братом чи сестрою;старатимусь не бути гордовитим;старатимусь бути останнім;буду слухняний батькам,можуть бути висловлені сильніше, наприклад:         дуже  буду старатися більше молитися;        буду  дуже  старатися не битися з братом і сестрою;        дуже  старатимусь не бути гордим;        буду   завжди  старатися бути останнім;дуже старатимусь бути слухняний батькам.

Таке формування постанов через дитину свідчило б і про те, що вона пізнає своєї гріховності, і про те, що робить інтенсивніші зусилля для реалізації прийнятих рішень.

Також особливо потрібно зміцнювати  віру дитини в те, що Господь Бог любить її такою, якою вона є, разом з її падіннями, щоб допомагати їй відкриватися на Боже милосердя. Таким чином, дитина могла б входити в основні елементи християнської духовності: могла б чимраз виразніше помічати потребу визнавати власну гріховність та одночасно відкриватися на Боже милосердя.В цьому періоді було б добре скеровувати дитину на наслідування ідеалу – Марії, покірної Господньої Служниці.В розмовах з дітьми батьки також можуть часто використовувати гасло малої св. Терези: “Признайся, що ти ніщо, і всього чекай від Бога” (див. “Твори”, т.ІІ, с.491).
Щоб серце, очі, руки були милосердними Дітям, для того, щоб могли приймати важливі для внутрішнього розвитку постанови, може допомогти молитва св. с. Фаустини Ковальської, записана в її “Щоденнику”: “Допоможи мені, Господи, щоб очі мої були милосердними, щоб я ніколи не підозрювала і не засуджувала згідно з зовнішніми, оманливими ознаками, але щоб я знаходила те, що гарне в душах ближніх та щоб приходила їм з допомогою.

Допоможи мені, щоб мій слух був милосердним, щоб я прислухалась до потреб ближніх, щоб вуха мої не були байдужі на біль та стогін з боку ближніх.

Допоможи мені, Господи, щоб язик мій був милосердним, щоб я ніколи негативно не говорила про ближніх, але для кожного мала слово втіхи та прощення.

Допоможи мені, Господи, щоб руки мої були милосердними та повними добрих вчинків, щоб я вміла ближньому робити лише добро, щоб на себе вміла приймати труднощі, важку працю.

Допоможи мені, щоб ноги мої були милосердними, щоб я завжди спішила до ближнього з допомогою, опановуючи власну втому та знесилення. Правдивий-бо мій відпочинок в служінні ближньому.

Допоможи мені, Господи, щоб серце моє було милосердним, щоб я співчувала усім стражданням ближніх. Нікому я не відмовлю у своєму серці”  (“Щоденник”, 163).

Такою молитвою можна користуватися, як певною виховною програмою. Батьки можуть запропонувати, щоб дитина, наприклад, протягом тижня старалася, щоб її очі були милосердні, а це повинно знайти свої наслідки у постановах, які буде приймати. Протягом наступних тижнів можна підказувати використання таких закликів: милосердний слух, язик, руки і т.п.

 

Впровадження у живий світ Біблії

 Молодшим дітям, перед першим Святим Причастям, батьки повинні самі читати фрагменти Святого Письма та коментувати його, переказуючи Євангельський зміст відповідно до їхніх можливостей сприйняття.Вже у дошкільному віці дитина вміє своїми словами розповісти про те, що бачить на ілюстрації; потрібно також вчити її робити прості висновки. Можна теж заохочувати дитину до певного роду медитації-діалогу, в якій дитина запитує, а батьки пояснюють, а також до того, щоб самостійно приймала певні постанови. Така медитація була б добрим ґрунтом для того, щоб пізніше розпочати самостійну медитацію.

Знайомлення малих дітей з Біблією, впровадження їх в активне переживання Євангелія та приготування до медитації може мати також інші форми. Це може бути, наприклад, самостійне  малювання певних сцен з Біблії, клеєння, або  ліплення фігур з пластиліну. Діти, як правило, дуже люблять малювати чи клеїти. Такі форми забави є заодно  важливим елементом їхнього загального розвитку. Дитина, зацікавлена в тому, щоб  намалювати чи наклеїти якусь євангельську сцену, без труднощів розповість пізніше про своє “діло” та дасть йому коментар.

Коли дитина малює, клеїть або щось ліпить, більше сама в це входить.  Тоді-бо задіяна не лише її зосередженість, а також уява, приєднуються руки, розум і… серце. Дитина переживає набагато активніше даний зміст, і, завдяки більшому поглибленню, якась біблійна сцена стає ближчою для неї.

Щоб наблизити дітям біблійний зміст, можна використати спеціально приготовлені для дітей відео або аудіо касети. Потрібно однак пам’ятати, щоб мали вони погодження Церковної ієрархії на розповсюдження.  Потрібно вибирати записи з коментарями, що вчать справжнього життя вірою, які в деякій мірі готували б дитину також до того, аби пізніше глибше ввійти в духовне життя.

Для введення  дитини в дух Євангелія та для налагодження нею відносин з Ісусом можуть служити також так звані  євангельські ігри. Психологія говорить, що дитина, коли грається, не лише більше переживає певний зміст, але також вчиться. Отже, для дитини забава не є чимось беззмістовним, а особливим способом її творчості, винахідливості, нових ідей, є також особливим способом вникання в певні ситуації.Діти можуть гратися, напр.: в учнів Ісуса, в Апостолів. Можуть у забавах відображати образи Євангелія, про які в цей день почули під час Божої Служби або, напр., такі євангельські сцени: повернення блудного сина, зустріч з Закхеєм, зустріч з самарянкою, Тайна Вечеря  і т.п. Можуть також повторювати сцени з художніх фільмів, наприклад з фільму “Ісус з Назарету” Ф. Зефіреллі.   

ІІ. ВІДКРИВАТИ ДИТИНУ НА ЗУСТРІЧ З ХРИСТОМ

 

Заохочення до щоденної участі в Божій Службі

 Щоденна участь батьків в Святій Літургії заохочує також до цього і дітей. Проявом піклування про впровадження сина чи дочки в життя Євхаристією на кожен день є передусім показування їм глибини таємниці Пресвятої Жертви. Коли ж дитина бере участь у щоденній Божій службі з неохотою, то це є  дуже часто наслідком  того, що їй бракує справжньої свідомості, чим є дар Євхаристії. Натомість, якщо дитина мала б щоденно ходити з батьками на Божу Службу лише під примусом, та неохоче брати  в ній участь, тоді краще, щоб розпочала цю практику пізніше, коли глибше буде це все розуміти.

Мати чи батько можуть, даючи дитині свідоцтво, сказати: я кожного дня ходжу на Божу Службу не тому, що мушу, а тому, що хочу зустрітися з Ісусом, котрий під час Божої Служби поновлює Свою смерть за нас та в Причасті дає нам Себе, як дар з самого Себе. Ходжу кожного дня, бо не мав би духовної сили перемагати зло без принесеної за мене Жертви Христа та без Причастя. Саме під час Божої Служби Христос очищає мене та зміцнює. Свята Літургія є найдорогоціннішими та найбільш ефективними ліками на наші духовні рани, які є наслідком гріха. Тому нехтування Божою Службою є нехтуванням тим, що найдорогоцінніше.

 Відсутність дітей на Божій Службі батьки часто пояснюють численними шкільними обов’язками та іншими додатковими заняттями. Якщо так насправді, то – наскільки це можливо – було б бажано їх обмежити. В іншому випадку виховання дітей буде відбуватися в дусі світському, виховання буде спрямоване на формування інтелекту, а це в особливо може плекати в дітях гординю, з якої пізніше Бог буде змушений їх болісно очищувати.Батьки повинні також вимагати відповідної постави під час Божої Служби: щоб уважно слухали та приєднувались до молитов священика, відповідаючи на його заклики, щоб запам’ятовували зміст прочитаного Євангелія на даний день, а також до співу, який є спільною молитвою всіх, хто бере участь у Божій Службі. 

Показувати Бога, котрий з радістю пробачає

 Дуже важливим елементом християнського виховання є формування відповідної постави щодо таїнства покаяння. Батьки, які готують дитину до зустрічі з Христом у цьому таїнстві, мають обов’язок особливим чином звертати її увагу на необхідність щирого та повного дитячої довіри визнавання своїх гріхів. Потрібно розбуджувати та наново поглиблювати в дитині свідомість, що    Ісус чекає на неї в сповідальниці, та що Він з радістю прощає наші провини. Діти часто приходять до сповіді із соромом та переляком – повинні ж приходити з щирою вірою, що Ісус, бачачи їх каяття, вже все їм простив. 

Таїнству покаяння товаришують важливі елементи, що формують покору: пізнавання власного зла,  необхідність щиро признатися в ньому та довірливо очікувати Божого милосердя.

Вміла праця з боку батьків для поглиблення розуміння цих елементів у великій мірі допомагає дітям з радістю очікувати на сповідь. Йдеться про те, щоб сповідь не була прикрим обов’язком. Це очікування, проникнуте прагненням перепросити Творця та довірливо віддатися Його милосердю, чинить так, що Господь стає для дитини Богом,  котрий “любить пробачати”. Тоді акти: жалю за гріхи, сильного рішення виправитись та винагородження, могли б народжуватися  з любові до Бога.Для дитини важкою може бути ситуація, коли доводиться їй багаторазово зізнаватися у тому самому гріхові. Страх перед компрометацією, яку вона уявляє собі в очах сповідника, може спонукати її тоді до приховування своїх провин. Остерігаючи дитину від цього,  потрібно підкреслювати, що коли хтось не признається в своїй провині, то ранить Серце Ісуса набагато більше від самого падіння та може  допровадити до цілковитого закриття на Боже милосердя, як це сталося у випадку Юди. Святий же Петро – гірко заплакав,  бачачи свій гріх та повіривши у прощення, зустрівся з  особливою любов’ю Христа. Дитині потрібно весь час пригадувати, що з такою незвичайною любов’ю Бога зустрічається кожний, хто з розкаяним серцем признається в своїй провині.  

Значення постійного сповідника в житті дитини

 Було б добре, якщо б дитина, вже від першого св. Причастя, мала постійного сповідника. Святий Йоан Боско,  котрий в особливий спосіб заохочував  своїх вихованців до частої сповіді, до св. Причастя, радив їм: “Виберіть собі сповідника та відкрийте перед ним таємниці свого серця і не змінюйте його без потреби” (Т.Боско, “Домінік Савіо”, Варшава 1991, с.82). Згадуючи  натомість власне дитинство, коли у віці 14 років мав щастя зустріти священика, що зацікавився його проблемами, як матеріальними так і духовними, писав: “Я довірився відразу в руки отця Калоссо, відкрився перед ним цілковито, довірив йому всі наміри та кожну думку. Я пізнав тоді, що це означає мати постійного сповідника, вірного приятеля душі, котрого я до тих пір був позбавлений. Між іншим, він заборонив мені аскетичні практики, невідповідні для мого віку, які я попередньо сам наклав на себе. Замість цього він заохочував мене до  частішої сповіді та св. Причастя, навчив мене кожного дня робити коротке роздумування” (Т.Боско, “Здійснений сон”, Рим 1980, с.74).Постійний сповідник, співпрацюючи з батьками, формував би в дитині правильну думку щодо Божої волі. Заодно він піднімав би авторитет батьків та заохочував дитину до послуху волі Бога, яка через них виражається. Батьки натомість повинні також заохочувати її до послуху волі Божій, вираженій через постійного сповідника, котрий у послузі через таїнство уособлює Христа. Зміцнюючи  переконання, що через сповідника говорить сам Бог, ми б вкорінювали в дитині пошану до священства та Христа ставили б в центрі сім’ї.У випадку менших дітей, батьки можуть запитувати про вказівки, які їм даються через сповідника, одночасно підкреслюючи, що у відносинах з іншими людьми мають зберігати таємницю, коли йдеться про слова, почуті в таїнстві покаяння. Знаючи про веління  дані дітям, батьки могли б в різних ситуаціях життя пригадувати їм про них. Через якийсь час вони  повинні пригадувати дитині вказівки, які були дані їм раніше, тому що дотримування якоїсь поради протягом певного часу не означає ще, що дана проблема, напр. проблема гордості, оцінювання інших, лінивства, непослуху, перестала вже в житті дитини існувати. Самі  знання про щось не означають, що ми ними живемо. Навернення та зростання у внутрішньому житті є довгим процесом, тому й дуже важливо, щоб дитина часто, особливо під час іспиту сумління, ставила перед собою запитання: чи пам’ятає про вказівки дані їй сповідником та наскільки ними живе. Пригадування дитині про отримані вказівки допоможе їй впроваджувати їх у своє щоденне життя.В процесі приготування до таїнства каяття, потрібно заохочувати дитину, щоб ділилася зі своїм постійним сповідником тим, як вона виконує його духовні вказівки. По мірі зростання єдності дитини з постійним сповідником, батьки можуть чимраз більше відступати в тінь, щоб молода людина, співпрацюючи  з ним, ставала самостійною у вибирані Божої волі. Повинні вони це робити поступово, звертаючи увагу на те, що авторитет сповідника є важливіший від авторитету батьків. Покірно піддаючись надприродній ієрархії цінностей, вони будуть також  укріплювати у такій поставі і своїх дітей – щоб пізніше і вони  помітили в Божій волі найважливішу і єдину точку опори у своєму, вже дорослому житті. Таким чином, батьки зможуть приготувати дитину до того, щоб вона жила Євангелієм у повсякденному житті та до зрілої присутності  в Церкві та у світі.

Таїнство миропомазання

 

Таїнством християнської дозрілості, в якому Святий Дух уділяє віруючим  благодатей, потрібних для того, щоб віру мужньо визнавати, захищати та нею жити, є таїнство  миропомазання. Для того, щоб його прийняття могло бути плідним, необхідне відповідне духовне приготування, без якого можна залишитись закритим на особливі дари  Святого Духа, які уділяються. Тим, хто приступає до цього таїнства, необхідно передусім усвідомити, що в дорозі до повної зрілості у вірі їм дуже потрібне укріплення Святим Духом.

Свята Тереза від Дитятка Ісуса, згадуючи день, коли приймала це таїнство, пише: “Мене дуже дбайливо приготували до прийняття відвідин Святого Духа; я не розумію, чому не звертається більшої уваги на прийняття цього таїнства Любові. (…) Якою радісною була моя душа! Як Апостоли, я з радістю очікувала приходу Святого Духа… Я раділа, коли тільки згадувала, що вже незабаром буду в повноті християнкою, а перед усім тим – що на моєму чолі  залишиться вже навіки великий, таємничий знак хреста, який назначить на ньому Єпископ(...). В цей день я отримала силу для перенесення страждань” (“Твори”, т.І, с.138-139).Виникає запитання: як допомогти нашим дітям, приготуватися до прийняття цього таїнства?– Плідність його залежить від постави миропомазаного, особливо від його покори. Тому ті, що готуються до нього, повинні очікувати на його прийняття зі свідомістю своєї гріховності, з почуттям негідності, з переконанням, що вони ще духовно не дозріли до прийняття такого великого дару, – а одночасно з глибокою довірою до Божого милосердя, яке їх огортає і розливається над грішником, що визнає своє зло та довірливо очікує всього від Бога.  Ефективність таїнства миропомазання буде тим більша, чим  більшою буде смиренність, з якою, очікуючи на його прийняття, будуть просити Святого Духа, щоб розлив над кожним з них свої благодаті. Можна припускати, що вони під час приготування не стануть вже дозрілими до життя вірою. Натомість важливо, щоб усвідомлювали собі те, що Святий Дух хоче їх через це таїнство в особливий спосіб обдарувати, та що це обдарування є також зобов’язанням. Якщо б пізніше миропомазані не зверталися в своєму житті до отриманих дарів та не жили ними, то немов закопували б дані їм “таланти”.Без відповідного приготування, а особливо без фундаменту покори, миропомазаний може, як євангельська свиня, потоптати перлини, які кидають перед ним. Тому й така велика відповідальність батьків, щоб пояснювали дітям, що у цьому таїнстві отримують особливий дар – дар, який може перемінити життя їхнє та життя Церкви, тому що цей дар є не лише для миропомазаного, але також для тих, перед котрими від буде пізніше давати  приклад життя вірою.  
Відкривати дитину на зустріч з Христом на заняттях катехезації
 Людина, покликана до з’єднання з Богом, не може бути повністю щасливою, доки Його не пізнає, тобто доки не відкриє Його любові, доки не дозволить їй огорнути себе. Однак сучасний світ, поклоняючись  досягненням цивілізації, пропонує нам жити так, немов Бога немає. Поширенню таких поглядів може протистояти, між іншим, систематично проваджена катехезація, завданням якої є допровадити катехезованих до повнішого пізнання Бога, допомогти у відкритті себе на світ внутрішніх переживань та, щоб ставити  їх в Його присутності. Тому важливим завданням батьків є показувати дитині, яке особливе значення в її житті має катехезація. Дитина повинна знати, що урок релігії не є простим уроком, подібним до занять з української мови, географії чи історії. Повинна знати, що на катехезацію ходять не лише тому, щоб більше дізнатись про Бога, а передусім для того, щоб зустрітися з Богом та, під час цієї зустрічі пізнавати Його.

“Остаточна ж мета катехезації – пише Йоан Павло ІІ – це допровадити не лише до зустрічі з Ісусом Христом, але й до з’єднання, і навіть до глибокої особистої близькості з Ним. Бо тільки Він сам може вести до любові Отця у Святому Дусі та до участі в житті Пресвятої Трійці,” (“Catechesi tradendae” 6).

 У молитві перед катехезою діти запрошують Святого  Духа, щоб Він: прибув,освітив їх серця та розум,допоміг їм прийняти Боже слово.І Святий Дух приходить. Сходить на зібраних у катехетичному залі, який стає тоді місцем Його інтенсивного діяння. Здійснюється  тоді також обітниця Ісуса: “бо де двоє або троє зібрані в моє ім’я, там Я серед них” (Мт 18,20). Місце, в якому Бог є присутній в особливий спосіб, зобов’язує до іншої поведінки. У святині, де є Пресвяте Таїнство, не розмовляємо. Так само й на уроках катехезації. Тому важливопригадувати дітям, що з цього особливого місця діяння Святого Духа, яким стає катехетичний зал,  не можна робити “базару” – що погана поведінка на уроках релігії є зневажанням Бога та позбавленням себе та інших можливості зустрітися з Ним.Обов’язок батьків – показувати дітям наслідки нехтування уроками релігії. Одним з них є небезпечне в своїх наслідках   релігійне ігнорування –  адже, якщо не можна любити того, чого не знаєш, то нехтування катехезацією може мати вирішальне значення для їхнього життя тут на землі та у вічності. Тим-бо, що визначає надприродну вартість людського життя не є освіта, користування благами цивілізації або суспільна позиція, але  –   те, чи пізнаєш Бога і чи ти в Нього закоханий.Дитина, яка має погані оцінки з інших предметів, може пізніше перейти в наступний клас та в кінці практично нічого їй не станеться.  Може вона бути людиною доброю і щасливою також тоді, коли має лише середню або професійну освіту. Те, що Син Божий вибрав професію теслі, не було випадковим. Вибираючи таку низьку суспільну позицію, Ісус показує, що вона не є в нашому житті важливою. Також про Божу Матір: ні Святе Письмо, ні традиція не говорять, що відрізнялась з-поміж інших жінок високою освітою. В Її житті найважливішою була відкритість на Бога.У випадку уроків релігії найважливішою є відкритість дитини на благодаті, які вона отримує під час занять – на благодаті, що дають можливість не лише пізнавати Бога, але  дають здібність жити Євангелієм.

Отже тим, що мотивує активну участь в заняттях катехезації не може бути бажання “відмітити” ще один предмет, але усвідомлення, яким важливим є в нашому житті пізнавання Бога.

 Дитині потрібно допомогти  помітити те, що є найістотнішим в катехезації:- що це перебування у присутності Бога;-         що вона  повинна вести до справжньої зустрічі та з’єднання з Ним.  ІІІ. ЩОБ ВНУТРІШНЄ ЖИТТЯ ДИТИНИ ОПИРАЛОСЯ   НА ФУНДАМЕНТ ЄВАНГЕЛЬСЬКОЇ ПОКОРИ  Фундаментом кожного духовного формування, а також формування дитини, є  формування чесноти  покори. Важливо, щоб вже від наймолодших років привчати дитину до того, щоб вміла розпізнавати та протистояти різноманітним формам гордості: бажанню бути першим, поміченим, бажанню переважати, командувати,  вигравати, хизуватись і тому подібним.Значення покори у внутрішньому житті можна показати дитині на прикладі Божої Матері. Батьки, читаючи, наприклад, гімн Magnificat (Величає), повинні звернути увагу на те, що Бог вибрав Марію на Матір свого Сина тому, що знайшов в Ній повноту покори – “зглянувся на покору слугині своєї” (Лк 1,48). Лише смиренних людей Бог може обдаровувати в особливий  спосіб та послуговуватись ними.Читаючи Біблію, можна показувати дитині постаті, які повні покори, і також – повні пихи. Про прояви покори можна також говорити на прикладі життя святих. Так легко забути про необхідність покори Чи говориш своїй дитині про її гординю? Чи по імені називаєш її бунтівничу поведінку?Чи говориш їй, що неслухняність батькам є проявом браку покори?А може сам забуваєш про необхідність праці над вихованням покори?

Якщо, забуваючи про потребу покори, сам прагнеш здобувати суспільну позицію та з егоїстичних причин стараєшся бути поміченим, тоді вкидаєш свою дитину у вогонь людської гордовитості, навіть тоді, коли вона сама цього не усвідомлює.

Відбувається так, коли радують тебе надмірно якісь її зовнішні успіхи, коли, напр., добрі оцінки в школі приносять тобі більше задоволення ніж прояви покори твоєї дитини. Таким чином викривляєш свою дитину. Одночасно таким ставленням показуєш, чим сам насправді живеш – що не Бог є для тебе найважливіший, не твоє наближення до з’єднання з Ним, а твоя суспільна позиція.Формування відповідного ставлення до навчання, до обов’язків та до майбутньої професіїйної праці є дуже важливим, тому що кожна сфера нашого життя повинна бути піддана Божій волі. Однак для багатьох праця стає божком. Батьки, для котрих робота стала чимось найважливішим, через своє неправильне ставлення до неї, подібну позицію будуть виховувати у свідомості власних дітей. А тоді, в ситуації дітей, чомусь основним,  важливішим від Божої волі, може статися навчання. Така ситуація, це немов кидати солому у вогонь, тому що коли навчання стане для дитини важливіше від Бога, тоді буде вже занадто пізно, щоб її витягнути з винищувального полум’я.Другою крайністю було б дозволяти дитині занедбувати навчання та лінуватися, тому що також тоді – лише іншим чином –  дитина б нехтувала Божою волею.До обов’язків потрібно ставитись як до виконування Божої волі, і тому потрібно виконувати їх якнайкраще. Якщо, однак, воля Божа була б інакшою, тоді потрібно покинути дотеперішні обов’язки – вони-бо є лише засобом, а не метою.Очевидно, що дитину, яка має середні або слабкі оцінки, потрібно заохочувати до науки та пробуджувати в ній надію, що може мати оцінки кращі. Однак одночасно необхідно показувати їй, хто є джерелом всякої людської моці. Потрібно заохочувати її тоді не лише до праці, але також до молитви. В житті християнина фундаментом кожного успіху повинна бути молитва і внутрішнє життя. Якщо будеш занадто звертати увагу на значення добрих оцінок, дитина матиме переконання, що це вони найважливіші, а їх здобування стане для неї єдиною метою. А тоді, навіть якщо вона буде щоденно ходити на Божу Службу та приступати до Святого Причастя, Євхаристія буде для неї лише чимось другорядним. Найважливішими почне вважати ті цінності, які приносять  тимчасові користі та гарантують якусь позицію, які роблять її великою в очах світу, а не перед Богом.Боротьбою з гордовитістю дитини є між іншим показування їй, що в навчанні важливі сумлінність та систематичність – тому що Бог цього очікує від дитини – а не самі оцінки. Якщо дитина навчається ради того, щоб мати якнайвищі оцінки та здобути собі пошану, то таким чином лише плекає свою пиху. Коли хтось діє з таких причин,  тоді немає вже місця зусиллям виконувати те, чого очікує Бог.Якщо дитина, отримавши найвищу оцінку в школі, повна гордості,  яка народжується з приписування успіхів самій собі, а не Богові, заявляє про це все всім довкола, батьки можуть запитати: “А яку оцінку можна тобі поставити з внутрішнього життя?  Як оцінюєш свою молитву, любов до ближнього, зречення?” Дитина, примушена до більш критичного погляду на себе, трішечки “отямиться” від самозадоволення та її інтелектуальна пиха може бути дещо підрізана. Нагадуючи про необхідність боротьби проти пихи, добре було б звертатися до прикладів з життя святих. Багатьох з них Бог “оберігав” перед самозадоволенням через те, що успіхи, яких вони досягали, перепліталися з великими приниженнями. І так, наприклад, відмінний школяр, яким був святий Станіслав Костка, протягом багатьох років був дуже принижуваний через свого брата Павла. Подібно святий Йоан Боско,  котрий не лише своїх колег, а й вчителів дивував незвичайною пам’яттю, а мешканців свого села побожністю та акробатичними досягненнями, пізніше, у віці 15 років, став об’єктом  грубих насмішок і глузувань з боку молодших від себе колег з класу, які говорили, що він “смердить козою”,  насміхалися з його занадто короткого одягу, зношеного дерев’яного взуття, а також з того, що такий “старий”, а вчиться разом з ними. Від дитини, яка досягає успіхів в навчанні, тим більш рішуче потрібно вимагати послуху та частіше пригадувати їй, що приписування вдач собі, а не Богові, є явним знаком гордовитості. Про поразки та успіхи дитини в навчанні потрібно також повідомляти її постійного сповідника.

Дітям здібним та амбіційним, які особливо наражаються на гріх діяння з огляду на людей, батьки повинні тим більш скрупульозно показувати їхні слабкі сторони, напр.: непослух, занедбання молитви, боягузливість, показану в ситуації, коли потрібно було протистояти злу, схильність до брехні, погану поведінку щодо рідні та тому подібне.

Коли так обробляється інтелектуальна пиха дитини, необхідно показувати їй як рішучість, так і делікатність, що випливає з повного сприйняття дитиною того, якою вона є. В іншому випадку дитина могла б сприйняти такі “докори” щодо її хиб як ознаки відкинення.

 Дуже частим проявом гордовитості дитини є прямування до того, щоб подобатися іншим та викликати захоплення людей. Брак реакції з боку батьків на таку поведінку дитини може спричинити те, що в майбутньому вона  стане невільником того, щоб робити все з огляду на людей,  концентруючи всю свою увагу на тому, щоб поводитися згідно з очікуваннями інших людей, а не Бога. Те, що дитина підкоряється спокусі робити щось заради людей, проявляється часто в дитині як хизування. Щоб здобути собі пошану чи похвалу, аби інші захоплювалися нею, буде вона спромагатися на певні дивовижні “подвиги”, як у виконанні добра, так і у виконанні зла – залежно від того, чого очікують ті, кого дитина хоче вразити. Одна дитина, заохочена діянням заради людей, може, наприклад, показувати себе ревно у виконанні релігійних практик, або старанністю в навчанні, а інша, з таких самих причин, буде показувати себе непристойними словами, нехтуванням, агресією, заперечуванням певних цінностей.Якщо діяння з огляду на людей веде до зусиль в сфері релігійного життя, тоді до якогось часу можна це “використовувати” в процесі глибшого впровадження дитини в духовне життя. Коли, однак, досягне вона вже якогось рівня духовної дозрілості, потрібно старатися, щоб усі елементи пихи діяння заради людей називати по імені та заохочувати дитину до того, щоб  активно їм протиставилась.В особливий спосіб потрібно підкреслювати обов’язок боротьби проти діяння з огляду на людей в ситуаціях, які вимагають рішучого протистояння неправильній, або такій, що негативно впливає на поведінку ровесників, напр., коли хтось старається зацікавити інших журналами або малюнками, що містять порнографію. Св. Домінік Савіо, помітивши товариша, котрий тримав в руці такий журнал і старався  ним “забавляти” інших хлопців, вирвав його в нього з рук і на очах усіх розірвав на шматочки (див. Т.Боско, “Домінік Савіо”, Варшава 1991, с.79н.).  Потрібно також  рішуче протистояти частій серед дітей тенденції хвалитися тим, що і вони, і їхні батьки, мають вдома. Бо стоїть за цим прагнення бути дитиною успіху, тому що дитина визнає також як свої успіхи, так і успіхи батьків. Протистояння тому буде можливим лише за такої умови, що самі батьки насправді не прямуватимуть до успіху за всяку ціну та не захочуть надмірно звертати на себе нічиєї уваги; коли не будуть старатися про надмірне нагромаджування благ, а скоріше про те, щоб згідно зі своїми можливостями служити іншим.  

Часте та негайне привертання дитячої уваги, навіть тоді, коли має воно на меті формувати їхню покору, не раз зустрічається з обвинуваченням, що це свого роду “дресирування”, яке наражає дитину на закомплексованість. Звинувачення такого типу не є мисленням та діянням у категоріях віри. Чимось очевидним є також те, що у випадку молодших дітей, в яких здатність мислення та обдумування ще не дуже розвинена, певні зауваження відкладені, напр., до часу вечірнього іспиту совісті, стають вже запізнілими зауваженнями. І не виконують тоді своєї функції формування.

Звертати дитячу увагу, піклуючись про їх внутрішнє життя – це не означає, що ми не сприймаємо їх такими, якими вони є, а навпаки – є виразом любові та почуття батьківської відповідальності за дитину. Впровадження дитини в розпізнавання проявів її пихи є, до речі, необхідною умовою відкривання дитини на Бога – умовою того, що в майбутньому вона вже самостійно буде помічати свою пиху та називати її по імені.

В процесі виховання необхідним елементом є не лише повчати дитину, що є добре, а що зле, необхідним є теж особистий приклад, а також впровадження дитини в певний спосіб мислення та в принципи оцінювання своєї поведінки у світлі віри.

Отже, чи зможе в дитині зростати пошана до життя – в створеному дорослими кліматі погорди для зачатого життя? Чи достатньо буде дитині це все пояснити?

 

Батьки повинні показувати дитині її пиху на конкретних прикладах, пояснюючи, що є фундаментом її поведінки та реакції. В контексті щоденних подій, коли, напр., неслухняна дитина зазнає якихось прикростей з боку ровесників або більших труднощів у навчанні, батьки, коментуючи ситуацію, яка виникла, повинні прямо сказати, що в таких подіях може виражатися непогодження Бога на пиху дитини.

Щоб дитина більше звикала до такого способу мислення та вчилася помічати свою пиху в ситуаціях, коли відчуває її наслідки, потрібно дитині цю євангельську істину наближати також через вміле пояснення певних подій, які вона знає – про які почула або прочитала, чи дізналась з засобів масової інформації.В ситуації, коли, напр., разом дивляться відеокасети, обов’язок батьків – котрі повинні подивитися ці фільми раніше, щоб не наразити дітей на перегляд поганих фільмів – допомогти дітям в розумінні змісту цих фільмів у світлі віри.

Те, що дитина почує тоді від батьків, може глибоко увійти в її свідомість, тому що вона у великій мірі ототожнюється з героями фільмів. Тому і давати пояснення до фільму в світлі віри – навіть, коли наміром режисера не було заключити у якійсь звичайній художній історії глибшого релігійного змісту – важливо, тому що багато з тих ідей дитина пізніше буде відносити до свого власного життя. Коли б фільми, які дитина дивиться, були позбавлені духовної інтерпретації, це внесло б значну шкоду в її внутрішнє життя. На прикладах сюжетів звичайних фільмів для дітей чи молоді, що показують, напр., наслідки боротьби за владу, можна показувати, до чого веде пожадливість влади – яка, як правило, так засліплює, що людина готова потоптати найбільші вартості та найсвятіші почуття. Пояснювання дій, вчинків, життєвих позицій героїв фільмів може пізніше допомогти дитині дивитися в дусі віри на реальні події, особливо на проблеми, які постійно з’являються в нашому житті і виникають з людського егоїзму та гордині, або з браку  співчуття людській кривді.

 

Пояснювання в дусі віри шкільної рекомендованої літератури

 Бажано показувати дитині покору або прояви пихи на прикладах постатей з дитячих книжок, особливо зі шкільної рекомендованої літератури, якими дитина в особливий спосіб зацікавлена. Дане в школі пояснення вчинків та життєвих позицій героїв, яких діти пізнають, є часто чисто мирським, яке не звертає уваги на аспекти внутрішнього життя. Тому важливо, щоб батьки звертали увагу саме на цей аспект постав літературних постатей. Напр., шкільне пояснення вчинків якоїсь загальновідомої з літератури постаті підкреслює найчастіше її мудрість, патріотизм, вірність народові та тому подібне, а мовчить про прояви її пихи, зажерливості та гніву. Пояснення у школі звертають увагу на лицемірство і підступну поведінку ворогів даної постаті, а промовчують те, що важливе для дитини з огляду на її внутрішнє життя – що пиха цієї постаті мусить бути зламана через важке спілкування з не приятелями, та що в поведінці героя книжки після жахливих переживань народжується його покора. 

Впроваджувати дитину в надприродну ієрархію цінностей

 

Великою небезпекою є розповсюджувана в наш час тенденція виховання дитини без стресів. Простіше кажучи, вона говорить, що батьки, керуючись добротою та бажанням показати дитині любов, будуть уникати заборон і будуть старатися заспокоювати прагнення дитини так, щоб тільки не допустити для неї стресів. Виховання виключно у такому дусі було б спричиненням дитині великої кривди, тому що поглиблювало б в ній егоїзм та гординю, яким батьки – на взірець самого Бога – повинні протистояти.

Небезпека викликати пиху існує також у випадку, коли дитину віддали в  елітарну школу, про яку всі знають, що приймають туди лише дітей особливо здібних. Така ситуація наражає на зростання пихи, як дитини, так і батьків. Батьки, піклуючись про можливість отримання вищого рівня освіти для своєї дитини, не можуть забути про основний принцип внутрішнього життя, яким є завмирати для себе, а отже відмовитися від всього того, що поглиблює нашу пиху зовнішніх благ або пиху інтелекту.Особливої уваги вимагають також ті діти, котрі з огляду на певні особисті риси або успіхи в навчанні користуються серед ровесників  великою пошаною, особливо тоді, коли мають вони ще крім цього особливі “здібності”: зосереджувати кругом себе коло прихильників. Таким дітям дуже легко загубитися у гордовитості надмірного відчуття власної вартості. Отже, батьки повинні постійно пригадувати їм про те, що все, за що інші цінують їх, отримали від Бога, тому й любов і прив’язаність, яку їм показують, належать Богові. Натомість, якщо дитина сама піклується про таку прив’язаність та старається подобатись своїм прихильникам – це трапляється дуже часто – тоді необхідно звертати її увагу на те, що вона повинна намагатися подобатися Богові, а не друзям чи колегам. Дитині ж старшій потрібно сказати прямо, що показувана їй пошана або приязні, розпочаті в таких обставинах, можуть виявитись чимось дуже фальшивим. Тому, що дійсно тривалими є лише ті приязні, що мають надприродній характер. А всі натуральні вузли, які опираються на почуттях та чисто людських відносинах, найчастіше розпадаються. Тим більше, можемо досвідчити тоді розчарування – в цей момент, коли в особливий спосіб будемо потребувати чиєїсь допомоги.Тому бажано заохочувати дитину, щоб пробувала змінити характер своїх приязней та переходити від приязней природних до надприродних.Дуже важливо також показувати дітям згубні наслідки жадібності,  другого головного гріха після гордині – яка не дозволяє, між іншим, створювати надприродні відносини. Потрібно часто нагадувати дитині, що якщо хтось хоче стати знаряддям Бога в розширюванні Його  царювання на землі, то не може надмірно піклуватися про свою життєву ситуацію. Ісус же остерігає: “Не турбуйтеся промовлявши: Що будемо їсти, що пити й у що зодягнемося? (...) Отець же вас небесний знає, що вам усе це потрібне. Шукайте перше Царство Боже та його справедливість, а все те вам докладеться”(Мт 6,31-33).Ті, котрі вірять цьому запевненню Ісуса, не будуть прив’язуватися до надмірного матеріального забезпечення, навіть якщо таке, дивлячись по-людськи, в їхній ситуації здавалося б необхідним. Коли тринадцятирічного Йоана Боско запитали, як собі уявляє свою дорогу до священства, оскільки, через убогість, здавалось неможливим, щоб міг закінчити хоча б середню школу, він відповів: “Якщо Бог захоче, то можливо хтось про це подумає”. Коли, два роки пізніше, “подумав” про це його постійний сповідник – котрий раніше обіцяв йому допомогти, а саме: перед несподіваною своєю смертю показав йому шухляду, де переховував свої заощаджені гроші – Йоан, не будучи певним, чи самі жести вмираючого дають йому дозвіл прийняти вказані гроші – віддав їх родині померлого. (Т.Боско, “Здійснений сон”, Рим 1980, с.68, 75).В такому випадку також потрібен приклад з боку батьків, бо якби це були самі повчання, то дитина раніше чи пізніше цю фальш викриє. 

Рівновага між прийманням принижень,

і вимаганням пошани з огляду на Христа

 Формування покори вимагає не лише показування дитині її гріховності та підкреслювання, що людина сама по собі не вміє бути доброю. Важливим є також формування почуття вартості,  оскільки в ній живе Христос. Потрібно, щоб дитина мала ясну свідомість, що як вона сама, так і інші зобов’язані вшановувати Христа, котрий в ній живе. В ситуації, коли ровесники в якийсь спосіб її зневажають, дитина, приймаючи це як те, на що вона заслужила, повинна одночасно своєю поставою “домагатися” пошани – не для себе, але для Бога, котрий живе в ній. В такій ситуації необхідно зберігати рівновагу.

Християнство не полягає в тому, щоб ненормально принижувати себе, але щоб жити в правді і любові. Тоді потрібно погоджуватись на приниження, які приходять до нас, але заради Христа потрібно докласти всіх зусиль, щоб вшановували в нас також Його. Дитина, котра б відкривалася лише на приймання принижень, могла б легко стати об’єктом насмішок, і навіть певних форм знущань з боку сильніших. І хоча така ситуація може бути іноді дуже корисною для внутрішнього життя, однак зупинитися лише на самому прийманні принижень могло б зруйнувати психічну рівновагу дитини, і навіть  могло б довести до певного викривлення особистості. Переконання, що заслуговуємо на погорду і відкинення, повинно бути завжди поєднане з почуттям власної вартості з огляду на Христа. Дитині, яка матиме впевненість, що в її серці живе Христос, легше буде прийняти приниження, навіть ці несправедливі. Вона буде також більше усвідомлювати необхідність вшанувати Христа в другій людині.


Право захищати себе В крайніх випадках, коли дитина стає предметом нападів з боку сильніших, вона повинна оборонятися, тому що людина має право себе захищати. Іноді, в ситуаціях особливих, вона навіть може, як самозахист, використати силу або фізичні здібності. Важливим для дитини є те, щоб вона знала, що фундаментом невідповідної та агресивної поведінки тих, які таким чином показують свою силу найчастіше є людська пиха та егоїзм.

Однією з форм захисту перед гординею є не звертати на неї увагу.  Погляд на пиху з погордою завжди її розчавлює. І якнайчастіше таким способом потрібно протиставитися злу. Може трапитись, що атакуючий помітить тоді внутрішню силу об`єкту своєї агресії, яка виражається у спокої перед насильством. Тоді він, можливо, припинить свої агресивні дії. Натомість особі, на яку він напав, вдасться тоді уникнути захисту з використанням сили.

Важливо, щоб дитина знала, що відмова від усякого насильства, будь-якої агресії не означає зневаги до людини, котра цього допускається. Погорджувати потрібно вчинком, а не особою. Бог завжди відкидає гріх, але ніколи – грішника.

 

Що робити у важкому періоді дозрівання

 Часом особливого зростання пихи дитини може стати період дозрівання, в якому укріплюється почуття власної тотожності та набирає сили прямування до самоутвердження. Сферою особливої дбайливості батьків повинно бути тоді відкривання дитини на щирий діалог  з Богом –  щоб своїх чимраз численніших проблем не вирішувала сама. У цьому часі – коли одночасно набирає сили критичний погляд дитини – часто появляються сумніви відносно життя Церкви та взагалі – християнського життя. Дитина, бачачи погані вчинки, неодноразово також серед осіб віруючих, найчастіше домагається пояснення сумнівів, які в ній народжуються. Якщо батьки пояснення проблем дитини обмежують до кількох загальних стверджень, тоді вона чимраз частіше починає віддалятися, як від батьків, так від Церкви. Коли б могла вільно ділитися з матір’ю чи батьком, можна було б багато чого їй розказати, пояснюючи якнайдетальніше причини певних викривлень, з якими зустрічається вона також серед віруючих. Розмовляючи про цю гірку правду, батьки могли б стишити бунт, який народжується в дитині та схильність до нехтування різними цінностями.

На жаль, на такий діалог з дитиною батьки часто не мають часу, тому що в дуже багатьох сім’ях як батьки, так і діти, кожну вільну хвилину охоче проводять перед телевізором. Робиться так навіть в католицьких сім`ях, незважаючи на те, що телебачення пропонує програми зовсім позбавлені християнських цінностей, а іноді прямо деморалізуючі, негативний вплив яких навіть важко оцінити.

Батьки, проводячи свій вільний час перед телевізором, найчастіше не розпочинають розмов з дитиною (пояснюючи браком часу), і таким чином занедбують свій обов’язок формування її духовної постави. Іноді виправдовують це браком компетентності, але ж в таких ситуаціях можна просити про пораду сповідника.Формою втечі від обов`язку формування християнських постав дитини є також дозвіл їй самій дивитися телевізор без контролю батьків, а це дуже часто псує дитину.  Таким чином, батьки, замість впровадження дитини в духовне життя, між іншим через увагу до її сумнівів, уважне слухання і ретельне з’ясування її проблем –  наповнюють, як своє життя, так і життя дитини, чимось, що руйнує їхнє внутрішнє життя.В період статевого дозрівання, коли з’являються проблеми дитини, пов’язані із ним, важливу роль відіграють також розмови щодо інтимної сфери. Діти, однак, найчастіше не розпочинають таких розмов з матір`ю чи батьком, тому що не має в них повної відкритості та довіри до батьків. А це виникає найчастіше з того, що вони раніше не порушували з батьками таких проблем так глибоко.Це для дитини ситуація особливо небезпечна тому що, таких розмов не замінить їй жодне знання, здобуте на основі публікацій, що їй підсовуються, а тим більше інформації, отриманої в колі ровесників або через засоби масової інформації.       
 
< Поперед.
ikona-sw-rodziny.jpg
Церква і місія
zemla2.gif
Power by ArtGattino